ХУТОРЯНОЧКА
Оповідання дядька Степана
--------------------------------------
Перед тройцею з нашого села йшли баби говіть у Київ. До їх пристали я і там парубок Дмитренків — Василем звуть. Ну, йдемо день, ідемо другий... сонце було вже... так як у снідання. Зупиниться б, так, як на те, сонце при-піка, а ні вітру, ні холодку... шлях та рілля. Попойшли ще трохи. Аж ось починається жито, добре жито, далі долина, широка така. По підгір'ячку хутірець послався — хаток зо три, та в дереві, в дереві ввесь, тільки покрівлі й видно. Вище трохи — млин. В долині — луки, трава по пояс, а квіток... так і рябіють, метелики так і майорять. Посередині — ру дочка, верби, очерет поріс, осока. А далі туди — і по підгір'ю, і по долині гай і гай пішов, як стіна. Та перепелки, та жайворонки... щебет-нява така... та бджоли. Понад шляхом теж пішли верби. Під вербами колодязь. Тут ми й зупинились. Посідали — давай снідать. Снідаємо й дивимось, любуємось місцем: от де, кажемо, життя людім. Коли це на луці де взялась дівчина... квітки рве, паха і на нас так позн-ра, так позира.
Ось баба Пріська:
— Та й пить же, матінко, — підвелась і гука: — Дівчино, винеси відерця нам!
Дівчина так швиденько травою-травою до хати, вхопила — несе. Баба й каже:
— Ой спасибі, доню, дай же я витягну. А вона:
— Я сама, я сама... я за людьми так скучила... Взяла ключ, тягне. І така — боса, в керсетині в латаній, в платочку в старенькому, а гарненька така — брівки чорненькі, оченята карі, худенька... Витягла й підносить, і так покірливо:
— Здорові пийте.
— Спасибі, доню, дай боже здоров'ячка тобі! — дякує баба, а далі: — Як же тебе звуть, доню?
— Марина.
— Хай же тобі, Маринко, господь пошле чоловіка доброго.
А баба Омельчиха:
— То ще поки пошле, а то ось і е він, — та й моргнула на Василя, — ось ми, каже, за хлопця й візьмем її. Дівчина почервоніла-почервоніла та й очі в землю. А Василь:
— У неї, мабуть, є й без мене... А є ж... хлопець? Дівчина нічого. Потім так тихенько:
— Не-ма... — та спідлоба зирк-зирк на Василя. А баба Мудрачка:
— Що то ті літа молоді!.. свого гребують, — подивилась на керсетину дівчини, на хату, що й сіней нема, та: — хоч... і вбожество.
У дівчини й вуха почервоніли. Позирнула на латки на свої, та аж руками повела по їх, наче затулить хотіла. Баба Яковиха й каже:
— Нічого, правдонько, убожество — не опорок. Балощі, лінощі... ото опорок. Дівчина так і ожила:
— А я... куди!.. Я з тринадцяти літ у найми пішла... зараз же, як батько вмерли... Як же?.. В матері окрім мене ще зосталось тройко: Настуся, царство небесне, вмерла торік, Парася й Миколка... і всі такі манісінькі, тільки я ото... Так мати мерщій до хазяїна мене, в село в одно. Та вже раді-раді, як получу карбованця якого та їм дам. "Не знаю, — кажуть було, — куди й повернути його вперед: чи на соломку, чи на папку..." Так ото так мені ліниться та балуваться було!.. Та як не є в наймах, а я шість год без виходу прослужила в хазяїна в того, та ще й на сьомий хотів: "Ти, — каже, — й покірлива, ти й роботяща..." Так я найнялась, щоб додому ближче, до другого — у хутір в один, та тільки це сю зиму й розщиталась, а то й у цього чотири прослужила...
Та й осміхнулась, та так і обвела очима всіх: чи не здивується, мов, хто, чи не похвалить. Ніхто нічого їй. Тільки баба Пріська:
— А то як ведеться, доню! — а далі: — Ох, матінко, як же й плечі щемлять... така важка котомка. А баба Яковиха:
— А мені, серденько, так паляниці намулили спину, так намулили...
Та й пішли: то чия котомка важча, то на скільки харчів хватить у котрої, то як котра з дому виряджалась...
А дівчина:
— Так я аж десять год прослужила... Тепер знаю вже й на полі, й скрізь... й орю було, й воли пасу... — Та й поглянула на Василя. Василь нічого. Взяв постольці лагодить. Вона помовчала, та вп'ять:
— Знаю вже... бувало й... плуг сама лагоджу, — та й знов поглянула на Василя. Він знов нічого. Вона на бабів — і баби нічого — про своє не перестають. Вона дивилась-дивилась, а далі одвернулась та давай сльози втирати. Утира й сама собі: "Візьмете... за хлопця за цього, як і обзиваться не хочете... Взяли вже... одні так... взяли раз", — та й заплакала.
— Та чого то ти, серденько? — обізвалась баба Омельчиха. Дівчина нічого.
— Та це ти й розсердилась, серденько? А вона:
— Взяли вже.
— Та що, та й як узяли?
— Та так... тут як розказать...
— Ану ж, ну, правдонько моя, сядь та й розкажи. Дівчина сіла, втерлась і так жалібно:
— Отож, не через що й... розщиталась я. На різдво сю зиму хазяїн до дівчат пустив мене... там, коло його. Я така рада. У квітки вбралась, у намисто, кожушанку наділа, стьожки почепила — пішла. Дівчата були на досвітках саме, і саме одна одній то квітки поправляли, то платки шовкові. Та такі веселі. Ось одна й каже: "Ану, котру сі мнясниці заміж оддамо". А друга:
"Тебе, мабуть, бо недаром запитували в пилипівку". А та їй: "А тебе й сватали перед пилипівкою" — та "хі-хі" обидві. Я й думаю: "Бач, їх і сватають уже, а ще ж вони й молоді які... — а їм так... год по вісімнадцять, — а як я ось, — думаю... — Мені вже... двадцять третій!.. а я й... не дівувала ще..." Та вже так жалко стало мені, що й не знаю. Вони ж похихотіли та колядувать давай, а я одвернулась та сльози втираю. Заколядували у досвітчаної матері, пішли й у другі хати, а я... сльози душать, що б і робила, та аж до матері. Увійшла, поздоровкалась, сіла кінець столу, та й... не знаю, що казать, мовчу. Мати зсунулись з печі, дивляться на мене, осміхаються: "Таки й у мене, — кажуть, — нівроку дочечка... і вбралась гарненько, і сама доладненька". Як ножем у серце дали мені. "Доладненька... — кажу. — Нащо мені доладність та, як другі он... старостів сподіваються, а ви мене в наймах душите й досі!.. Коли вже я у вас сподіваться буду, коли вже я перестану служить?.." А й сама ж знаю: хіба ж вони винні, що треба служить?.. Так... з досади. Та схилилась на стіл та вже плачу-плачу. Мати й собі в сльози: "Моя й голубочко, моє й серденько, хіба ж я тобі лиха бажаю... я й сама вже давно думаю про це, так що ж..." А далі:
"Ну, не плач, серденько, не плач... що бог уже дасть — добудеш году, то хоч і розщитаєшся... мо' й справді, дасть бо', дома швидше трапляться люди". Я аж з місця схопилась, обняла матір і поцілувала, так уже мені радісно стало. А год випадав мені після водохреща так... через тиждень. Як я дожидала його — господи! Роблю було що, то не знаю й що, про розщот тільки й думаю. Раз несу їсти свиням, а там... радію-радію: "Ось-ось уже не буду носить, не буду служить... як воно, — думаю, — тоді буде?.. як воно, як ото людина не служить?" — думаю, та й несу помийницю не в саж, а в курник... Діждала строку, підбігаю до хазяїна: "Тепер, — кажу, — спасибі богу та й вам!" І розщитувать не хотів він мене... та й розщитав-таки: оддав три карбованці, що ще не взяті були, та й подякував ще: "Спасибі ж тобі, — каже, — що служила вірно та чесно".