Дешіл Хемметт
ХУДИЙ
З англійської переклав Олександр Буценко.
Ліліан
1
Я саме сидів за стойкою дешевого ресторанчика на П'ятдесят другій стріт, чекаючи, поки Нора прикупиться на новорічне свято, коли з-за одного із столиків підвелася дівчина і, покинувши своїх сусідів, рушила до мене. Білява, маленького зросту, в блідо-голубій спортивній сукні, вродлива і струнка.
– Ви Нік Чарлз? – спитала вона.
– Так, – підтвердив я.
– Дороті Уайнент, – простягла вона руку. – Мене ви, певно, не пам'ятаєте, одначе мусите пам'ятати мого батька, Клайда Уайнента. Ви…
– Ну, звичайно, – погодився я. – Тепер і тебе пригадав, у ті часи тобі було років дванадцять-тринадцять, вірно?
– Так, вісім років тому. Скажіть, а чи пригадуєте ви історії, які мені розповідали? То все була правда?
– Звичайно, ні. Як справи у батька?
– Я збиралася вас розпитати про це, – всміхнулася дівчина. – Ви ж бо знаєте, моя мати з ним розлучилась, і відтоді ми про нього не чули, за винятком повідомлень у пресі про його екстравагантні вихватки. А ви з ним бачились?
Моя склянка давно спорожніла. Я спитав дівчину, що вона питиме, й, почувши: шотландське віскі з содовою, замовив дві порції, а тоді відповів:
– Ні, не бачився. Я жив у Сан-Франціско.
– Я б хотіла з ним зустрітись, – пояснила дівчина. – Мати зчинить лемент, як дізнається, одначе я б хотіла його побачити.
– Що ж заважає?
– Він не буває на Ріверсайд-драйв, де ми живемо, і його прізвища нема ні в телефонному, ні в адресному довідниках.
– То зв'яжися з його адвокатом, – запропонував я.
– А хто він? – проясніла вона обличчям.
– Його прізвище було Мак… такий-то… Маколей, здається. Так, Герберт Маколей. Працював у "Будинку Зінгера".
– Дайте-но мені п'ять центів, – попросила дівчина і пішла до телефону. Невдовзі повернулася з радісною усмішкою. – Розшукала, його контора зараз майже на розі П'ятої авеню.
– Твого батька?
– Адвоката. Він сказав, що батька зараз нема в місті. Але я з ним обов'язково зустрінусь. – Вона підняла склянку. – За об'єднання сім'ї. Розумієте, хто…
Аста підстрибнула і стала на задні лапи, впершись передніми мені в живіт. Нора, утримуючи собаку на повідку, повідомила:
– Сьогодні вона достоту порозважалась! Звалила столик з ялинковими прикрасами в крамниці "Лорд енд Тейлор", налякала до непритомності якусь гладуху в універмазі "Сакс", облизавши їй ногу, примусила трьох поліцейських погладити себе.
– Моя дружина, – відрекомендував я. – А це Дороті Уайнент. Її батько колись був моїм клієнтом, в той час я знав Дороті довготелесим підлітком. Гарний чолов'яга, але з привітом.
– Тоді я була просто ним зачарована, – повідомила Дороті, кивнувши в мій бік. – Справжній живий детектив! Я бігала за ним хвостиком і благала розповідати, розповідати. Він безсоромно брехав, а я вірила кожному його слову.
– У тебе втомленим вигляд, Норо, – зауважив я.
– Набігалась. Давай-но десь сядемо.
Дороті Уайнент сказала, що мусить повертатися до свого столика. Вона потисла руку Норі: ми повинні прийти до них на коктейль, вони живуть у готелі "Котленді", її мати носить зараз прізвище Йоргенсен. Ми б теж були раді її бачити, хай приходить до нас у готель "Номенді", ми пробудемо п Нью-Йорку ще тижнів: ю дня, Дороті поплескала на прощання собаку.
– Гарненька дівчина, – скапала Нора, коли ми знайшли вільний столик.
– На любителя.
– То у тебе є улюблений жіночий тип? – вишкірилась дружина.
– Лише твій, люба, – довгі брюнетки з гостреньким підборіддям.
– А як же та рудоволоска, з якою ти загубився вчора у Квінів?
– Пусте! – відмахнувся я. – Вона просто хотіла показати мені французькі гравюри.
2
Наступного ранку мені зателефонував Герберт Маколей:
– Алло! Якби не Дороті Уайнент, я б і не дізнався, що ти знову в Нью-Йорку. Може, поснідаємо разом?
– А котра година?
– О пів на дванадцяту. Я що – розбудив тебе?
– Так, – зізнався я, – але байдуже. Приходь до нас на ленч. Голова розколюється з похмілля, і нема сил рухатись… Окей, скажімо, о першій.
Я випив віскі з Норою, перш ніж вона пішла робити зачіску, потім ще – після душу і вже почувався набагато краще, коли телефон знову задзвонив.
– Містер Маколей вже прийшов? – спитав жіночий голос.
– Ще ні.
– Вибачте за турботу, але чи не передасте, щоб він відразу, як з'явиться, подзвонив до своєї контори? Це дуже важливо.
Я пообіцяв переказати.
Хвилин за десять прийшов Маколей. Це був великий, кучерявий, рум'янощокий і вродливий чолов'яга приблизно мого віку – сорока одного року, хоча виглядав молодшим. Він користувався славою гарного адвоката. Коли я жив у Нью-Йорку, то працював з ним кілька разів, і ми завжди перемагали.
Ми потисли руки, поплескали один одного по спині, він запитав, як мені ведеться, і я відповів: "Чудово", потім він відказав: "Чудово" на таке саме моє запитання, і аж тоді я передав йому прохання подзвонити до контори.
Маколей повернувся від телефону насуплений.
– Уайнент знову в місті, – повідомив він, – і хоче мене бачити.
Я обернувся до нього з наповненими склянками:
– Ми можемо запросити на ленч і…
– Хай почекає, – відрубав він, беручи в мене з рук склянку.
– Він так само дивачить?
– Тут не до сміху, – серйозно відказав Маколей. – Ти чув, що його 1929 року, тобто торік, відправили лікуватися до санаторію?
– Ні.
Він кивнув, сів, поставив склянку на столик поруч і нахилився до мене:
– А що там за історія з Мімі, Чарлз?
– З Мімі? Ах, так – з його дружиною, тобто – колишньою. Не знаю. З нею сталась якась історія?
– Як завжди, – відказав він сухо і неквапом додав: – Я гадав, ти мусиш знати.
Хоч я таки дійсно знав, одначе відказав:
– Слухай, Мак, я вже близько шести років, ще з 1927-го не займаюся розшуком.
Він вирячився на мене.
– Слово честі, – запевнив я, – через рік після мого одруження помер тесть, залишивши нам лісопильний завод, вузькоколійку та таке інше, тож я кинув роботу в розшукному агентстві, щоб доглядати за всім цим. Але так чи інакше, я б ніколи не працював на Мімі Уайнент, чи Йоргенсен, чи яке там прізвище вона носить, бо ми завжди відчували відразу одне до одного.
– О, я не знав, що ти… – Маколей затнувся, безнадійно махнув рукою і взяв склянку. Ковтнувши віскі, він промовив: – Просто стало цікаво. Три дні тому, у вівторок, дзвонить Мімі, розшукуючи Уайнента; вчора телефонує Дороті, начебто за твоєю порадою, і теж розпитує, і… Я подумав, що ти, певно, ведеш якусь справу, і зацікавився.