— Це правда, — кивнув Славко. — На землі ще є такі люди.
— От бачиш, сам розумієш. Але досить про те. Нас чекає Планета Квітів. Сонце наближається…
ВОГНЯНІ ВИХОРИ
Сонце виросло на чверть неба. На його сліпучому тлі з’явився темний диск. Космоліт прямував до нього. Довкола планети видно було золотистий ореол він вихрився і вібрував. Корабель сповільнив політ, знизився. Сонячна сфера заховалася за обрієм, стало темно. Тільки в небі вирували багрові хмари, страхітливі блискавиці розтинали сутінки, вирізьблюючи внизу велетенські тріщини, що розпанахували кам’янисту поверхню Меркурія.
— Справжнє пекло, — озвалася з жахом дівчинка.
— Хто може тут жити? — із сумнівом сказав Славко. — Пустеля.
— Жити можна скрізь, — заперечив Рон. — Скільки різних умов — стільки градацій життя.
— Невже тут є мисляче життя? — здивувався Славко.
— Ви побачите його.
— Хіба з ним можна порозумітися?
— Порозумітися можна з ким завгодно, — серйозно сказав Рон, — навіть із скелею.
— Так говорила Нанті, — шепнув подрузі Славко.
Космоліт пірнув униз, плавно промчав над низькими розтрісканими скелями, над гігантськими кратерами, сів на пласкій вершині якогось вулкана. То тут, то там видно було спалахи червоних та багрово-вишневих вогнів. Вони звивалися тугими спіралями, спліталися докупи, знову розходилися. Інколи можна було спостерігати поєднання кількох десятків таких пломенистих утворів, вони закручувалися у шалений вихор, стовпом здіймалися до неба, котилися над планетою або розкрученою дзиґою зависали у просторі.
— Що це? — запитав Славко. — Вулкани… чи гейзери?
— Вогняні вихори, — пояснив Рон. — Жителі планети.
— Розумні?! — скрикнула Ліна.
— Так. Наші вчені вже з ними спілкувалися. Це дуже мудрі істоти. Тільки в них напрям еволюції не такий, як у нас. Нема техніки, нема будівель. Вони пізнають світ через електромагнітне поле, через простір. Безпосередньо. Ось… наближаються… Бачите?
За прозорими стінами космольота виникло кілька вихорів. Вони збільшувалися, закривали простір, всередині їх з’являлися зеленкуваті спіралі. Вихорі припали до стін корабля. Перед враженими шукачами замерехтіли іскри.
— Вони звертаються до вас, — почувся голос керівного робота згори. — Вони вітають гостей. Запитують, куди прямуєте?
— Скажи — до Планети Квітів, — мовив Рон. — Скажи, що ми шлемо вогняним вихорам щире вітання.
Настала мить тиші. Танцювали барвисті іскри за стінами. А тоді — сухий голос керівного робота:
— Вогняні вихори турбуються. Планета Квітів поневолена якимись напасниками. Раніше вона спілкувалася з Вогняними Вихорами, а тепер мовчить. Інколи чути слабкі сигнали, вони показують занепад мислячого життя Планети Квітів.
— Тим більше треба туди летіти, — стурбовано мовив Рон. — Може, ми їм станемо в пригоді.
— Вогняні вихори попереджають, — сказав робот. — Будьте напоготові.
— Ми дякуємо Вогняним Вихорам. Чи не можуть вони дати нам розрахунки польоту, щоб ми одразу знайшли Планету Квітів?
— Вже передають, — діловито відповів робот. — Я приймаю інформацію, передаю в Центр Пам’яті. Можна летіти.
— Лети. Тепер знайдеш Планету Квітів?
— Знайду. Старт!
Корабель крутою дутою вихопився з гарячої атмосфери Меркурія. Над обрієм викотилося велетенське Сонце. Прозорі стіни потемніли, на світило можна було дивитися простим оком.
— Тепер ясно: це планета, з якої прилетіли Нанті та її бабуся, — сказав Славко. — Хтось поневолив їх, а їм пощастило прилетіти до нас, попередити.
— Щось не те, — сказала Ліна.
— Чому?
— Якби було так, то вони б звернулися до сильної планети. Хоч би до Ра. А вони прилетіли на Землю.
— Мені теж не ясно, — кивнув дівчинці Рон.
— Нанті казала, що їхня планета зв’язана з нашою казкою. Що лише серце, яке полюбить казку більше за своє життя, врятує Планету Квітів…
— Дивна умова, — задумливо сказав Рон. — Прекрасна і дивна. Та все одно ми повинні летіти. Там, на місці, дізнаємося про все.
ЧОРНІ ЇЖАКИ
Рон перевів космоліт на кругову орбіту довкола Планети Квітів. Друзі знайшли її вже на краю сонячної хромосфери. Невелика чорна куля швидко оберталася довкола осі, на ній не видно було ні гір, ні долин.
Корабель став невидимий, він описував спіралі над поверхнею Планети Квітів, ввімкнувши всі дослідні прилади.
— Ми побачимо, що тут сталося, — пояснив Рон. — А потім керівний робот підкаже, як діяти…
Після кількох обертів Рон звелів роботу показати на екранах збільшену проекцію того, що пощастило дослідити на планеті. Приголомшені мандрівники побачили лиховісне видовище.
Жителі планети — квітоподібні медузи й актинії — спліталися у концентричні кільця, непорушно лежали під гарячим подихом Сонця. Вони були ліниві, байдужі і, здавалося, цілком знесилені. Та на затемненому боці планети інфрачервоні екрани показали інше життя: там існувала невідома еволюція, представники якої були схожі на потворних чорних їжаків. Вони жваво літали над поверхнею, пересувалися по грунті, щось будували з чорного каменю, та проте жодного разу не з’являлися під променями Сонця. Як тільки на обрії загорався світанок, темні потвори підкрадалися до актиній-квіток, оселялися в них і так жили під захистом господарів планети весь день, висмоктуючи ту енергію, яку квіти добули від Сонця для себе.
— Космічні паразити, — гнівно сказав Рон. — Дуже рідкісне явище. Треба актиніям допомогти.
— Як? — скрикнув Славко. — Я зубами готовий роздерти тих піратів!
— Зубами? — усміхнувся Рон. — Чорні їжаки, мабуть, володіють неабиякою силою. Недарма квіти піддалися їм. Космоліт має променевий захист. Планета невелика, і ми спробуємо почистити її!
Корабель пішов на зниження, сів на темному боці планети. Довкола його стін одразу знялася буря, зчинилося справжнє пекло. В стіни вдарила злива фіолетових блискавиць, в сутінках видно було колихання чорних шпичаків, ніби численне військо йшло на штурм фортеці.
— Ну, зачекайте, — пригрозив Рон.
Простір довкола осяявся спалахом сліпучо-блакитної блискавиці. Ряди темних потвор упали, ніби від удару велетенського меча. Могутній промінь космольота описав дугу, змітаючи з планети породження темряви і жаху. Потім Рон підняв корабель у простір, пройшов над затемненою поверхнею, старанно повторюючи нищівну дію. Славко з огидою дивився, як під подихом блакитного променя гинули напасники, Ліна скрикувала від жаху, коли чорні їжаки вибухали і спадали темним пилом на поверхню планети.