— Найшли, кого питати, — буркнув батько. — Відомий базікало. Ще чарку налити — до світання не переслухаєш.
— Тату, не заважайте, хай баба далі каже!
— Світиться та й світиться, — вела далі баба, тривожно поглядаючи за вікно, де миготіли зірниці. А що — не знають люди, бояться йти туди…
— Я б не побоявся, — сказав Славко.
— Знаю, знаю! Хоробрий який! Минув час… і з Вовчої Долини вийшла баба… Баба-яга, стара, горбата…
— От-от, — засміявся батько. — Договорилися…
— Засмійся, Матвійку, дам копійку, — ображено буркнула баба. — Дуже грамотний ти, Трохиме. Жаль, що мало моїх годків осталося в живих, а то вони тобі те саме сказали б. Довго жила та баба в долині. Хатка там в неї була…
— На курячій лапці, — піддакнув батько.
— Атож. А у вікні вогонь. Хто не боявся — приходив до неї. Лікуватися чи поради питати. Всіх лікувала. Травами пахучими, словом добрим. І грошей не брала. Приязна баба була…
— Яка ж вона яга, коли добра?
— Не знаю. Кажу те, що було. Негарну вона мала подобу, але очі великі, ясні, добрі. Один раз я її бачила, мати-покійниця водила мене, щоб хворобу вигнати з грудей… палило мені груди, щось не давало дихати…
— Ну й що? — зацікавився батько. — Помогло?
— Ще як помогло! Глянула вона мені у в очі, торкнулася рукою грудей, щось прошепотіла. І одразу полегшало, одпустило…
— А де ж та баба поділася? — схвильовано запитав Славко, тривожно позираючи у вікно, де все ще миготіли грозові вогні.
— Не знаю. Піп дуже гнівався на людей, що ходили до тієї баби. Проклинав, обіцяв пекло тим, хто лікуватиметься в неї, прозвав Вовчу Долину Чортовою. Ну, люди почали боятися. Потім з волості старшина приїхав, два солдати з оружжям… Взяли ще парубків, які сильніші, пішли в Чортову Долину, щоб знайти бабу-ягу. Піп звелів привести її до церкви. Шукали-шукали, всю долину обнишпорили, так і не знайшли… Ні хатки, ні баби…
— Бо вигадки, — повчально сказав батько.
— То це й я вигадую? — гнівно запитала баба. — Буцімто була у неї в долині? Вигадую — еге?
— Приснилося. Коли то те було? Ви вже не розрізняєте — де воно сон, а де правда.
— І ти туди ж, — докірливо мовила баба, вкриваючись рядном. — Хай уже нинішні недовірливі — їм усе вигадка. Пісня — вигадка, казка — вигадка. А колись нам і казка була правда. Ого, ще й яка правда!
— Казкою ситий не будеш, — іронічно хмикнув батько.
— Хліб для живота, а казка — для серця, — одрізала баба. — Так казала моя мати-покійниця, царство їй небесне. Дитина без казки не може. Зачахне дитя, як не почує казки, або лобурякою стане таким, що не дай бог! Тепер — не встигло дитя зіп’ястися на ноги, а ви йому — трактор під носа тичете, торохтьоло смердюче! Воно й радіє, є забавка!
— А чого ж, — вдоволено сказав батько. — Трактор — то діло. Сіє, оре, возить! Наука, мамо, сила дивовижна! Га? Куди ваша казка?!
— Хай буде, — буркотіла баба. — Я що? Я не проти. Хай їздять і на тракторі чи верхи на чортові, а казки все-таки хай не забувають. Бо здичавіють…
— Потягло все на базікання, — одвернувся дід до стіни. — Славку, марш спати. Гроза затихає…
— Іду, йду, — озвався онук. — А вранці — до Максима Йвановича. Боліди були непрості, їх треба шукати…
— Шукай, голубчику, — усміхнулася баба Оришка. — Згадаєш моє слово — не проста ця гроза. І зорі ті, що впали за лісом, теж не прості. І впали вони не деінде, як у Чортовій Долині. Знову там, де й колись..
ПОШУКИ МЕТЕОРИТІВ
Після снідання Славко помчав до школи. Там уже зібралося півсела людей. Максим Іванович, учитель-астроном, завів селян до приміщення шкільної обсерваторії і розсадовив усіх попід стінами. Він радо ходив довкола телескопа, постукуючи протезом (свою ногу втратив на війні). Сивий їжачок учителя переможно майорів у променях ранкового сонця, прозорі очі мінилися радістю. Сьогодні було його свято; сотні людей зацікавилися незвичайним небесним явищем. Розповіді лилися невпинно, уточнювалися подробиці. Виявилося, що гроза натворила багато чудес: кулясті блискавиці проникали в хати, клуні та повітки, жахаючи людей та роблячи нечуваний бешкет. Вдова Соломія — весела й насмішкувата жінка, яка ловко вміла передражнювати не тільки людей, а й птахів та звірів, — тепер була збентежена й притишена.
— Загриміло — я прокинулася, — розповідала Соломія. — Бачу, двері в сіни прочинені. Думаю — що за халепа? Кота ж наче в мене немає, хіба який домовик заліз? Встала з полу, щоб зачинити, коли це затріщало, засвітилося…
— Де? — поцікавився Максим Іванович.
— Та в сінях же. Котиться клубочок, сипле іскрами…
— А якого кольору?
— Голубенький. А всередині — червоний. Міниться, як веселка. Та мені не до того було, щоб дивитися на нього пильно, — злякалася я. Клубочок той до хати, я — шасть під рядно, висунула носа, не дихаю, дивлюся, що воно буде робити? Походило, походило по долівці, залізло під піч, скочило на стіл, потім шаснуло до судника. Щось там заторохтіло, зашипіло. Знов той клубочок скочив на долівку, та — до печі! А тоді як завиє, як засвистить! І все!
— Що все?
— Пропав! Як корова язиком злизала! Я лежала до раночку, не спала. До судника на світанні підійшла, глянула — нема моїх ложок!
— Яких ложок?
— Срібних. Ще прадідівських. З роду в рід передавалися. Гарні ложки. Ах ти ж, думаю, злодіяка! Як же ти взяв їх! Без рук, без ніг — а взяло! Я до печі — там у мене чавун з картоплею стояв приготовлений, щоб зварить для свиней корм. Дивлюся — матінко моя! — картопля зварена, аж розкипілася, а чавун весь полуджений сріблом! Так ось де мої ложки поділися, думаю собі! Як же це той клубочок примудрився таке вчинити?
Селяни гомоніли, дивувалися. Ще один чоловік розповів, як блискавиця проникла у вікно крізь малесеньку дірочку і розмалювала шибки барвистими райдужними узорами. Можна буде принести ті шибки до школи, якщо це цікаво для учнів, а натомість засклити вікна іншими. Ще десь полум’яні заряди закип’ятили воду у бочках біля хати, а потім вибухнули із страхітливим гуркотом.
— Чудово, чудово, — муркотів Максим Іванович. — Нам дуже повезло, друзі мої! Дуже повезло!
— В чому повезло? — невдоволено запитав дід Онисько, слинячи здоровенну самокрутку. Припаливши, він пихнув смердючим димом і косо глипнув на дітей, які нишком сміялися з нього.