Хлопець непомітно озирнувся. Ліна спідлоба дивилася на новеньку, біля вуст у неї залягла ледь помітна скептична зморщечка, але в очах уже мерехтіли іскри зацікавлення. Інші дівчата й хлопці задумливо слухали, ніби заглибившись у невидимий світ мрій. Ніжнозвучну сповідь Каті перервали слова вчительки:
— Катю! За твою імпровізацію на уроці літератури тобі слід поставити п’ятірку. Але це не має ніякого відношення до теми, яку ми вивчаємо. Чому ти нічого не розповіла про будову квітки, про спосіб запліднення? Чи ти погано слухала?
— Будова? — перепитала ніби вві сні Катя. — Хіба це так важливо? Мені досить того, що квітка гарна, пахуча. Вона дає мені радість, а я їй, коли люблю її…
В класі почувся тривожний шепіт. Ніна Матвіївна підозріло дивилася на новеньку, задумливо крутячи в руках олівець.
— Мене дивують твої слова. Тихо, діти! Тихо! Кому я кажу? Я не знаю, як ти вчилася у п’ятому класі? Хто твої учителі?
— Мої вчителі? — перепитала Катя. — Їх багато…
— Воно й видно, — невдоволено мовила вчителька. — Певно, ти весь час в роз’їздах, доводиться міняти школи, товариство, а це позначається на знаннях. — Ніна Матвіївна поправила окуляри, сірі очі кольнули дівчинку. — Сідай, Катю! Оцінки тобі не ставлю. Треба поговорити з директором, викликати твоїх рідних. Ліно! Вийди до дошки, розкажи нам про будову квітки вишні…
Катя втомлено сіла, склавши докупи ніжні рожеві долоні. Вона все ще не могла отямитися від незрозумілої для неї реакції вчительки, дивувалася глумливим поглядам деяких учнів. Ліна, переможно глянувши на Славка, чітко й упевнено відповідала урок, а хлопець, понуро дивлячись перед собою на парту, намагався спіймати ледь відчутну нитку настирливої думки: сьогодні ж, негайно дізнатися про все… зв’язати докупи розрізнені факти чарівних подій останніх днів…
Пролунав дзвоник. Ніна Матвіївна вийшла з класу. Деякі учні з галасом вибігли в коридор. Дівчата зібралися біля вікна, шушукалися, поглядали на Катю. Вона сиділа за партою самотньо, зосереджено дивлячись перед собою в простір. Славко несміливо підступив до неї.
— Ти таки прийшла, — пробурмотів він.
— Я ж обіцяла, — лагідно усміхнулася вона. — Тільки я думала…
— Що?
— Що в школі цікавіше…
— Просто… ти не така…
— Яка — не така?
— Як усі, — запевнив Славко. — Ти щось приховуєш. Тому й нерозуміння. Катю, а де ви зупинилися? Ну, де мешкаєте?
— На краю села. В лісі. Там малесенька така хатиночка. Кажуть, колись жив лісник. Він недавно помер. Лишилася старенька бабуся. В неї є окрема кімната, там я з бабусею своєю…
— Знаю ту хатку. Мій дід теж лісник. А там живе лісничиха Одарка. І діда покійного я пам’ятаю. Добрий дід був. Він мене на коні катав, як я ще маленьким був. І водив по калину аж до Смаленого… А ти надовго сюди?
— Не знаю, — тихо мовила Катя.
Вона сяйнула на хлопця своїми очима. Він зашарівся.
— Чому в тебе таке зле обличчя? — зненацька озвалася Катя, повернувшись до Ліни. — Ти гарна, і серце в тебе добре, а сама себе збурюєш! Що я тобі вчинила, що ти на мене гніваєшся?
— Дуже ти мені потрібна, — одвернулася Ліна, стріпуючи пишною косою. — Задавака! Хочеш бути не такою, як всі?
— А хіба треба, щоб всі були схожі? — здивувалася Катя. — Тоді ж буде дуже сумно! Ось і ти не схожа на інших…
Ліна одвернулася, не відповівши на слова новенької. Знову пролунав дзвоник, почався новий урок.
Після уроків Катю покликали до директора. Василь Іванович, історик, зацікавлено дивився на незвичайне личко дівчинки, на її барвисте вбрання і говорив:
— Послухай, Далека… здається, так твоє прізвище? Тут учителька Ніна Матвіївна розповіла мені про твої химерні відповіді. Мене зацікавило — хто ти, звідки? Я питав у секретаря, тебе ніхто не записував до школи…
— Не записував, — згодилася Катя. — Мене Славко запросив.
— Який Славко?
— А той… такий гарний хлопчик. Лісовий його прізвище…
— Гм… Запросив, — дивуючись ще більше, повторив директор. — Хіба це хата Славкова? Тут же школа, дівчинко! Якщо ти прийшла вчитися… Ти хочеш вчитися у нашій школі?
— Я ще не знаю. Мені незвично тут.
— Ти приїхала у Вогники жити? Тут твоя рідня?
— У мене є бабуся…
— Тоді скажи бабусі, хай прийде. Може, вона мені до ладу розповість, що та як. Іди і так і передай бабусі, що директор школи хоче її бачити…
— Передам, — зітхнула Катя, виходячи з кабінету.
Директор похитав головою, хмикнув.
— Дивна якась. Мислення неврівноважене, розхитане…
Катя вийшла зі школи, спустилася по східцях униз. Біля ґанку її чекав Славко. З-за воріт усміхалися дівчата, по-дикунському витанцьовував Онопрій, вигукуючи:
— Вам царську карету чи пішки підете?
— Він хворий? — здивовано запитала Катя.
— Та ні, — сердито одвітив Славко. — Дратується. Катю, тебе провести додому?
— Не треба, — сполохано сказала дівчинка. — Я… сама…
— Так лісом же самій… незручно… я добре знаю стежку…
— Не треба, Славку…
— А прийти в гості можна?
— Не знаю. Як бабуся…
— А ти… ти хочеш? — наполягав хлопець. Дівчинка мовчала, дивлячись понад головою Славка на ліс, в очах її жеврів сум.
— То я прийду ввечері, — впевнено сказав Славко. — Мені дуже хочеться поговорити з тобою… про дуже важливе…
— Не приходь, — похитала головою Катя. — Може бути погано. Не треба.
— Кому погано? — не збагнув хлопець.
Катя замовкла, рушила до горбів. Славко догнав її, йшов поруч.
— Якщо хочеш дружити, — прошепотіла вона, — то не йди. Я сама.
Слова її були сповнені такою щирістю, що хлопець зупинився. Довго дивився вслід їй, аж доки біле платтячко не щезло за високими посадками сосни. А в серці його вже наростало палке остаточне рішення — будь-що проникнути в хвилюючу таємницю Каті. Сьогодні ж, не відкладаючи…
КАЗКОВЕ ПЕРЕТВОРЕННЯ
Довкола старої хатки, де колись жив лісник, був занедбаний сад. Яблуні здичавіли, бо нікому було за ними доглядати, густі бур’яни оточили ветхий притулок. Трьохсотлітній дуб покривав солом’яний дах темно-зеленим шатром, обабіч подвір’я стояли могутні сосни, золотіючи в призахідному сонці рудуватою корою.
Славко сидів у бур’яні за похиленим тином, розгортаючи будяки, поглядав на вікна й двері — чи не вийде Катя, чи не покажеться?!