— А, може, й ні, — заперечив юнак. Він схилився над долонею дівчини, торкнувся пальцем комахи. Задумано повторив: — Може, й не мертва.
— Знаєте що, — жваво озвалася вона, — давайте загадаємо… Якщо оживе, то загадане здійсниться.
Хлопець поглянув у очі дівчини, чомусь густо зашарівся, кивнув головою:
— Згоден. Загадаємо…
Дівчина піднесла долоні до вуст, почала дихати на бджолу. Хлопець з-за плеча дівчини дивився на непорушну коричневу цяточку. Дивився, закусивши губи, нахмуривши чоло, че-каючи, щоб від подиху цієї дівчини сталося чудо.
Минали хвилини. Дівчина невтомно зігрівала теплим подихом бджолу. Серце билося сильно, ніби хотіло передати маленькій комасі частинку своєї сили. Хлопець намагався не дихати, мов боявся зурочити. Якщо бджола не оживе, не полетить, то все загадане не справ-диться.
Раптом… вона заворушилася. Звелася на лапки. Підняла крильця. Поповзла по долоні.
— Ожила, — ще не вірячи своїм очам, шепнула дівчина. — Погляньте, Миколо, ожи-ла…
Комаха затріпотіла крильцями, знялася й полетіла. Вона майнула золотистою цяткою в промені сонця і зникла між білого суцвіття. Дві пари очей — сині й сірі — провели її, потім несміливо зустрілися. Руки хлопця й дівчини зійшлися, торкнулися кінчиками пальців. Юнак схвильовано зітхнув, опустив погляд униз.
— Що ви… загадали? — Вона несміливо й трошки лукаво зиркнула на нього.
— А ви… що загадали?
— Я… про вас…
— І я… про вас…
— А що саме?
— Скажіть ви…
— Я скажу… Я задумав, чи не розлучимось ми… чи вічно будемо дружити?
— І я… теж…
Вії піднялися й знову опустилися. Пальці дівчини тремтіли. Хлопець несміливо поклав її долоню на свою, прошепотів:
— Я хочу сказати вам щось дуже… важливе…
— Що? — спалахнула дівчина.
— Давайте поклянемося!
— Поклянемося?
— Еге, на вічне побратимство… На вічну… вічну дружбу…
— Як це… на вічне побратимство? — схвильовано запитала дівчина.
— Так робили наші предки, — таємниче прошепотів хлопець, схилившись до її вуха. — Коли хотіли стати кровними друзями, побратимами. Коли друг був у біді, інший побратим поспішав допомогти йому, визволити, полегшити горе, а якщо треба, то й віддати своє життя за нього. Дві долі… єдналися в одну, спільну… А хто зраджував друга, того карала клятва побратимства. Хоч би де був зрадник — на землі, на морі, під водою чи під землею, — всюди його наздоганяла страшна кара. Ми поєднаємо свої долі, мрії, прагнення. І все найкраще, що є в нашім серці. Ми дамо один одному… клятву серця… А таку клятву зламати не можна, бо зламати слово серця — то відмовитись від себе.
— Я згодна, — вуста дівчини відкрилися, очі замріяно дивилися десь у далечінь.
— Тоді сьогодні, ввечері. Зорі й місяць будуть нашими свідками. Вони слухатимуть нас… і клятва наша буде нерушима. Чуєте, Оленко?
— Чую, Миколо.
— Зустрінемось о восьмій вечора… Або краще — о дев’ятій.
— Я прийду.
— Біля Володимира. Чуєте, Оленко?
— Чую, Миколо.
Вона пішла по алеї. Хлопець не зводив погляду з її милої постаті в простенькому синь-ому платті.
Оленка зупинилась, оглянулася. Ледве помітно махнула рукою.
СНИ НАЯВУ
Микола йшов вулицею і нікого не бачив. Він мугикав щось собі під ніс, усміхався до перехожих, радів розквітлим деревам, весняному вітру. Зустрічні люди натикались на нього, та побачивши на його обличчі блаженну усмішку, говорили вслід, знизуючи плечима:
— Божевільний або п’яний… Не інакше.
А він міряв потертими черевиками Хрещатик, плив у святковому потоці юрби, марив наяву, забувши про все на світі. Він знову сьогодні ввечері побачить її. Загляне в глибокі очі, торкнеться тремтливих пальців, почує ніжний хвилюючий голос. Невже це станеться?!
Не можна повірити, щоб коли-небудь не існувало Оленки, не може бути, щоб він жив без неї. Вона існувала, йшла поруч, він знав про це, тільки не хотів турбувати її. А потім — вона прийшла. Як це було?
Кілька днів тому Микола отримав диплом про закінчення композиторського відділу консерваторії. Були поздоровлення, був концерт, веселий галас товаришів. А потім дивна самотність. Віднині друзі розліталися по широких просторах, йшли своїми дорогами. У Ми-коли теж був свій шлях. Він збирався повернутися до рідного села над Дніпром, працювати там у клубі.
Не одразу зважився Микола на цей крок. Перед тим було багато шукань, роздумів, сумнівів. Шлях до великої музики почався з дитинства: перші зернята любові до пісні посіяв дід Василь, материн батько, його знали далеко від рідного села і навіть району — славетний співак, кобзар, жартівник. До революції він служив матросом на Балтиці, був учасником кругосвітнього плавання, штурмував Зимовий палац. Повернувшись до рідного села, застав пустку: хату спалили бандити, дружина збожеволіла під час пожежі, померла, не діждавшись свого моряка. А доньку переховали в лихоліття добрі люди.
Жартівливий характер діда Василя пригас, але пісенна душа давалася взнаки. Він часто виходив зоряними ночами на горб за хатою, сідав під віковим в’язом, виймав кобзу із спо-витку, в який загортав її, мов улюблене немовля. Неподалік збиралися діти, дорослі, дівчата, парубки, мовчазно й схвильовано вслухалися в ніжні, тривожні переливи струн кобзи. Дід Василь завжди дивував своїх слухачів: майже кожного разу слова його пісень були різні, навіть знайомі мелодії часто мали інші слова. Це вражало Миколу. Перша пісня, що відбилася в дитячій свідомості Миколи, була щемливо-печальна, але разом з тим і на диво оптимістична. Навіки вкарбувалися в душу загадкові слова:
Лебеді дитинства, станьте на хвилину,
Та візьміть на крила доленьку мою!
Землю я покину, з вами я полину,
Де квітує тайна в зорянім гаю…
Ключ не зупинити, крил не доточити,
Птах давно тріпоче в серденьку твоїм…
Лише власні крила повертають силу
Відшукати стежку в материнський дім…
Пісня нагадувала Миколі казку про Івасика-Телесика, якого маленьке лебедятко зняло з явора, визволивши з полону злої зміюки, і повернуло до рідного дому. Ті казкові образи зли-валися, глибоко відбивалися в душі малого Миколки, формуючи його вразливу музично-романтичну натуру. Дід змалку заохотив його до кобзи й скрипки, а в школі пісенне пори-вання хлопця ще більш спонукав учитель співів Яків Степанович, котрий керував хором сільської самодіяльності. Якось їхній четвертий "а" повезли до Києва, щоб показати картинні галереї, зводити в планетарій, у музеї. Увечері вони слухали у парку, під відкритим небом, симфонічний оркестр.