— А що, коли я не сподобаюсь твоїй мамі?
— Неодмінно сподобаєшся, — ніжно заспокоював Микола. — Моя мама чудова. Ви з нею подружитесь. Вона одразу читає душу людини.
Оленка радісно всміхнулася.
— Якщо читає — я не боюся.
Півторатонка зупинилася біля лісу. Шофер висунувся з кабіни, засяяв засмальцьованим обличчям.
— Далі на своїх, друззя! Я повертаю ліворуч.
Микола зліз із машини, розрахувався, обережно зняв кобзу, потім допоміг Оленці стрибнути на землю. Шофер зацмокав, глянувши на личко дівчини, підморгнув.
— А в тебе, корешок, губа, як кажуть, не дура! З такою кралею можна пішки йти тищу кілометрів. Не втомишся… — Оленка зашарілася, усміхнулася ніяково. Шофер дружньо за-реготав, просигналив.
— Прощавайте! Не соромся, дівчино! Я жартома. Хароша пара. Бажаю вам щастя!
— Спасибі, — одказав Микола.
— Поспішайте завидна. Бо вода розлилася, як ніколи. П’ять верст до села — як море. Будете гукати, може якийсь рибалка зі Сміянів перевезе.
Машина зафуркотіла, загарчала, дихнула синюватою хмаркою, рушила. Незабаром во-на щезла поміж молодою посадкою сосни. Тільки луна ще довго котилася над лісом.
— Смішний, — знизала плечима Оленка.
— Нічого. Він хоч і грубуватий, але щирий.
Вони вступили в ліс, пішли стежечкою, що звивалася поряд з піщаною дорогою. Дерева зустріли їх прохолодою, урочистим дзвоном, привітним гомоном. Оленка зупинялася через кожні сто-двісті кроків, слухала, вдихала чари лісу, заворожено шепотіла:
— Справжній храм краси.
— Далі ще краще, Оленко.
В небі лунко загриміло. Над лісом заклубочилася грозова хмара. Вони кинулися під крислату сосну. Оленка пригорнулася до Миколи.
— Не бійся. Не глиняні, не розкиснемо. Переждемо тут. Хмара невелика.
Впали перші краплі дощу. Знову тарахнула блискавиця — прямовисна, владна, урочи-ста. Весело залопотіли краплі по піску, по глиці, по вітах сосои. Микола накинув на Оленку піджак, а сам вийшов на шлях, заскакав на одній нозі, як колись у дитинстві, піднімаючи ру-ки до неба.
— Оленко, ти тільки глянь! Яке буйство кольорів серед хмар, яка музика громовиці! Це ж ціла ораторія!
Хмара помчала далі, зачепивши їх лише краєм. Дощ хутко вгомонився. Але в небі й далі клубочилися хмари, сплітаючи дивні образи з чорних, синіх, білих, золотистих барв. Микола махав руками, ніби дириґував грозі. Оленка дивилася на нього з-під сосни, щасливо сміялася. Він кинувся до своїх речей, добув з футляра кобзу, провів пальцями по струнах. Дівчина заворожено завмерла: вона Ще не чула, як Микола грає. Дивні, якісь тривожні акор-ди прокотилися над лісом. Вони були так співзвучні грозовим хмарам, весняному лісу, щебе-танню птахів. Микола заспівав, урочисто промовляючи до неба, до землі, до Оленки, ніби добував слова з відкритої навстріч стихіям душі!
Біла хмара повстає на чорну хмару…
Небо грозиться, викрешує вогні…
То чубаті козаки і яничари
Загукали, закружляли у борні!..
Гей виблискують небесні ятагани,
А над ними грізні списи січові!..
Наступають, гонять хмари нездоланно
Шаленіючі хлоп’ята лугові!..
Щось ворожий голос буркає облесно…
Та дзвінкі удари чути й на землі…
То розковують невільників небесних
У міжзоряних просторах ковалі!
Подалися чорні хмари-яничари!
Малинові стяги мають, як живі…
Піднебесна загорілася Скутара,
Розпадаються хурдиги вікові…
Затихають сколошмачені простори,
Позбиралися у небі козаки…
І пливуть, пливуть додому через море
Білі чайки, чорно-сині байдаки…
Микола замовк. Оленка вражено сплеснула долонями, — Миколо! Це ось щойно… на-родилося в тебе?
Він ніяково кивнув:
— Атож. Хіба не схоже? Глянь у небо, там ще й не таке побачиш.
— Всі дивляться, — прошепотіла дівчина. — Але ж щоб отаке побачити й ось так роз-казати…
— Звичайна імпровізація, — зітхнув Микола. — Мій дід Василь хіба так імпровізує?! Ти й сама в цьому переконаєшся. Ну, пора, ходімо, а то вже сонце схиляється до заходу.
Оленка підхопилася, все ще з зачудуванням дивлячись на свого милого. Вона ніби вдруге відкривала для себе його душу, її глибинну сутність.
Дорога враз зникла під водою. Поміж деревами засиніли кручі Правобережжя, блищала в променях сонця вагітна від повені ріка, покриваючи луки, поля, пасовиська. Оленка скину-ла туфлі, весело пробігла по воді, забризкуючи поділ платтячка.
— Як чудово, Миколо! Тільки вода ще холодна.
— Гляди, ще застудишся.
— Ага, боїшся, щоб не вмерла! А я ось візьму — і вмру! Щоб ти плакав!
Дівчина, жартуючи, вистрибом побігла прямо по плаву, нанесеному повінню на берег. Микола кинувся за нею, догнав серед кущів лози, схопив у обійми, притиснув до грудей. Во-на не пручалася, затихла, заплющила очі. Чекала. В кров увійшов гомін дерев, плюскіт хвилі, весняний спів птахів, владний клич природи. Микола відчув, як у його свідомість влетів могутній таємничий вихор, напружив тіло, хмелем закрутив голову. Хлопець затремтів від жаги, ще хвилина, і…
Здалека несподівано закувала зозуля, й ніби збудила його. Вихор скотився у невідомість, у безвість. Микола зітхнув, обережно відступив від Оленки. Вона все ще стояла з заплющеними очима.
— Оленко, — тихо покликав Микола.
Вона не відповіла. Мов у сні, озвалася:
— Зозуле, зозуле, скільки нам з Миколою разом жити?
— Ку-ку! — радісно провіщувала зозуля… й замовкла.
Дівчина розплющила очі. Розгублено поглянула в той бік, звідки чувся голос зозулі.
— Так мало? Лише один рік?
— Ку-ку! — підтвердила зозуля.
— А скільки жити Миколі? — з острахом запитала Оленка.
— Ку-ку! — катеґорично повторила зозуля.
— Один рік, — засміявся Микола. — Малувато дає мені віку сизокрила. Це все забобо-ни, Оленонько.
— Я знаю. Тільки чомусь мені стало сумно.
— Ти просто втомилася. Треба шукати перевозу. Сонце падає, вечір на порозі.
— Де ж нам знайти перевізника?
— Будемо шукати. Он глянь — якісь тіні… Два човни. Може, рибалки. Бачиш — ніби закидають сіті.
Микола піднявся на горбик, крикнув:
— Еге-гей! Рибалки! Перевозу!
Луна покотилася між вербами й вільхами, над блискучою гладдю води, повернулася на-зад. Здалека долинуло:
— Ту-у-т мілко! Бре-е-едіть! До ночі пере-е-ебредете-е!
Над водою прокотився сміх. Оленка розгублено глянула на Миколу.
— Чому вони так? Дивні люди.