– Чому? – збентежився Юстас. – Що в цьому страшного?
– Шлях підходить занадто близько до поверхні, – зригнувся гном. – Нічого гіршого для нас чаклунка й вигадати не могла: вона збиралася тим шляхом вивести нас на поверхню – на самий спід світу. Кажуть, там навіть даху над головою немає – сама лише нескінченна порожнеча, що зветься небом. А підкоп зайшов так далеко, що копни раз-другий – так і вивалишся назовні… Бр-р-р… Ні-ні-ні, нізащо!
– Ур-р-ра! – зрадів Юстас. – Тепер уже ти справу кажеш.
А Джил зауважила:
– Але нам від того зовсім не боязко. Зовсім. Ані краплі. Нам там подобається. Ми там живемо.
– Я знаю, що ви там живете, – кивнув Гольг, – але завжди гадав, що це тільки тому, що ви не в змозі знайти шлях до споду. Кому таке може сподобатися – повзати, мов ті мухи, поверхнею світу?!
– Тож як щодо того, аби без зайвих балачок вказати нам шлях? – урвав його Трясогуз.
– Так, на добрий час! – вигукнув принц, і вони рушили далі в дорогу. Принц знову скочив на свого бойового коня, Трясогуз вмостився позаду Джил, а Гольг крокував попереду, вказуючи шлях. Одним ходом гном сповіщав усіх про смерть злої чаклунки, а ще викрикував, що гномам нема чого боятися чотирьох мешканців Білого світу. Ті, хто почув добру звістку, передавали її іншим, і так далі й далі… так, що вже за декілька хвилин уся Підляндія наповнилася криками, радісним шумом та веселощами, а гноми – сотні, тисячі гномів, стрибаючи на радощах, стоячи на головах, ходячи колесом, граючи в довгі лози та запускаючи петарди, зібралися натовпом навколо Вуглика та Сніжинки. І принцу довелося розповісти про те, як він був зачарованим, і про своє неймовірне звільнення від чар ще щонайменше з десять разів.
Тим натовпом вони дісталися до розколу. Він був кроків з тисячу завдовжки і сотні зо дві завширшки – здоровезне таке собі провалля. Усі спішилися і зазирнули в нього. Звідти їм в обличчя війнуло сильним жаром і вдарив у ніс запах, зовсім не схожий на жоден інший. Це був міцний, стійкий пряний запах; він лоскотав у ніздрях, він вабив і збуджував. А світло звідти линуло таке яскраве, що спочатку навіть засліпило, і подорожні нічого не могли розгледіти. Коли ж очі до нього звикли, їм здалося, що на дні провалля можна роздивитися вогненну ріку, на берегах якої розстилалися поля та гаї нестерпних, до болю яскравих кольорів, хоча порівняно з річкою вони здавалися дещо бляклими. В очах рябіло від цієї строкатої суміші синього, зеленого, червоного й білого! Дещо подібне можна спостерігати, коли дивишся на тропічне сонце в обідню годину крізь віконне скло у зливових патьоках. Нерівними стінами провалля спускалися сотні землюків, що на вогняному тлі здавалися чорними мушками.
– Ваші милості! – гукнув їх Гольг, і, обернувшись до нього, наші мандрівники протягом кількох хвилин не могли нічого роздивитися – так темно було в них перед очима. – Ваші милості, чому б вам не спуститися з нами до Надрії? Там ви будете набагато щасливішими, аніж у холодній і незахищеній країні нагорі. Або принаймні хоч зазирніть до нас погостювати.
Джил була цілком впевнена, що ця пропозиція нікого не зацікавить. Але на свій жах почула, як принц промовив:
– Маєш рацію, друже Гольже. Я не проти зійти з тобою вниз. Було б чудово. Можливо, я стану першою і останньою людиною, яка бачила Надрію. Коли я нині проґавлю таку можливість – спуститися до найглибшого на землі провалля – довіку собі не вибачу. Але чи зможе людина вижити там? А в самій вогненній річці ви не плаваєте?
– О, ні, ваша високосте. Ми – ні. У самому вогні живуть лише саламандри.
– Саламандри? Що то за істоти? – зацікавився принц.
– Їх важко описати, – відповів Гольг, – бо вони розпечені добілу – очам боляче дивитися. Але найбільше саламандри схожі на невеликих дракончиків. А ще вони із вогню з нами розмовляють. Поговорити з ними – велике задоволення. Їхня мова вельми розумна та виразна.
Джил бликнула оком на Юстаса. Вона анітрохи не сумнівалася, що йому ця безглузда думка сподобається ще менше за неї. Та варто їй було побачити, як змінюється вираз його обличчя, серце її обірвалося. Адже тепер він скоріше був схожий на принца, ніж на її старого знайомого Бяклі з Експериментальної школи, бо всі його пригоди, як і славні дні подорожі з королем Каспіаном, наверталися йому на пам'ять і тінню пробігали по його обличчю – його ніби підмінили.
– Ваша високосте, – підкинув він дров, – коли б з нами був мій старий друг, миш Ріпічіп, він би обов'язково зауважив, що тепер ми не можемо відмовитися від подорожі до Надрії без шкоди для нашої честі.
– Там, унизу, – умовляв далі Гольг, – я міг би показати вам справжнє золото, справжнє срібло, справжні коштовні діаманти.
– Що це ще за балачки! – не дуже-то ввічливо фиркнула Джил. – Хіба ми не знаємо, що перебуваємо нижче за будь-яку з найглибших земних шахт чи копалень!
– Так, так, звичайно, я чув про ті подряпини на земній корі, що ви, мешканці Білого світу, звете шахтами. Але в них ані золото, ані срібло, ані дорогоцінне каміння не є живим. Інша справа в нас. На глибині вони не просто живі, вони ростуть! У глибині я зберу вам по букету рубінів – у нас вони їстівні – ото смакота, а з алмазів я націджу по повному горнятку діамантового соку. Коли ви скуштуєте живих скарбів глибини, вам не надто кортітиме холодних і мертвих скарбів ваших дрібних шахт.
– Батько мій пускався на край світу, – задумливо промовив принц, – було б чудово, коли б я зумів зійти на його дно.
– Коли ваша високість бажає побачити батька, доки він живий, – а я впевнений, що це так, – втрутився Трясогуз, – то нам час рушати до ходу, що виведе нас нагору.
– Я не стану спускатися тим ходом ні за що у світі, – додала Джил.
– Що ж, якщо ваші милості і справді мають намір повернутися до Білого світу, – зауважив Гольг, – на цій дорозі є одна ділянка, набагато нижча цього місця. І може статися, якщо вода досі прибуває…
– Ой, тоді поїхали, поїхали швидше! – заквапилася Джил.
– Мабуть, нам і справді час іти, доки дорога не опинилася під водою, – важко зітхнув принц, – але частку свого серця я полишаю у Надрії.
– Скоріше, будь ласка, скоріше! – благала Джил.