Він стояв на високій горі та, попри численні башти та башточки, був скоріш схожим на величезний дім, аніж на палац. Добрі велетні, вочевидь, не чекали на ворожі напади. На стінах діти примітили вікна, розташовані зовсім низько до землі, чого не могло бути у справжніх фортецях. Назовні виходили багато чудних маленьких дверцят, тож із палацу можна було вийти, оминаючи внутрішнє подвір'я. Діти відразу повеселішали. Палац мав вигляд привітного й зовсім не страшного.
Висока круча, на якій він стояв, спочатку здалася дітям нездоланною, та вони вчасно примітили гарне для сходження місце, і дорога вивела їх точнісінько до входу. За день вони так стомилися, що сходження видалося їм нестерпним. Джил зовсім відмовилася йти, і останню сотню кроків Юстасу та Трясогузові довелося тягти її мало не на собі.
Та ось, зрештою, перед ними постала в'їздна брама. Опускні ґрати були підняті, ворота – прочинені.
Якими б змореними вони не були, але постукати у двері до велетнів їм було боязко. Як не дивно, а найхоробрішим, попри його слова, виявився Трясогуз.
– Уперед, сміливіше! – підбадьорив він дітей. – Як би вам не було боязко – не показуйте. Нашою найбільшою помилкою було вже те, що ми взагалі вирушили в цю подорож. Тож, якщо ми вже прийшли сюди, вище носа!
Із цими словами він твердим кроком підійшов до брами, став під аркою, аби його було чутніше, та голосно закричав:
– Агов! Вартові! Відчиняйте! Мандрівники шукають притулку!
Чекаючи на відповідь, він зняв свого гостроверхого капелюха та почистив його від снігу.
– Слухай-но, Джил, – зашепотів Бяклі, – може, він і скиглій, але хлопець хоч куди. Та й не боягуз!
У цю мить двері відчинилися та з'явився вартовий. Сніг заграв червоними відблисками полум'я, що палало в каміні. Джил прикусила губу, аби не cкрикнути: на їхні крики вийшов невеликий велетень. Він був, мабуть, вищий за яблуню, але нижчий за телеграфний стовп, рудий-рудісінький, у дубленій курточці, обвішаній металевими цяцьками, що робило її чимсь на кшталт кольчуги. Із коротеньких штанів стирчали волосаті ноги, взуті у щось схоже на сандалії. Він подивився зверху донизу та гортанно засміявся, розглядаючи Трясогуза.
– Ти ба! І як же зветься ця диковинна тваринка?
Набравшись сміливості, Джил звернулася до велетня:
– Добрий день! – з усієї сили прокричала вона, дивлячись знизу вгору. – Пані-в-Зеленому надсилає повелителю добрих велетнів свої вітання та направляє двох дітей та простоквака на ім'я Трясогуз до свята осені! Якщо, звичайно, це не спричинить вам клопоту, – додала вона.
– А-а! – гримнув вартівник. – Так це інша справа, заходьте, прошу! Зачекайте тут, доки я доповім про вас його величності… – Він зацікавлено подивився на дітей. – Обличчя сині… – задумливо промовив він. – Ніколи б не подумав. Який дивний колір. Та байдуже, і такий згодиться. Одне одному ви, певно, здаєтеся красенями. Як воно говориться: жаба жабі люба.
– Це ми від холоду посиніли, – пояснила Джил. – Зазвичай ми іншого кольору.
– Хех, то заходьте грійтеся. Проходьте, комашечки, – ще раз запросив вартівник.
Мандрівники попростували за ним у помешкання. Величезні двері зачинилися за їхніми спинами з таким зловісним гуркотом, що перелякали не на жарт; але вони одразу ж про все те забули, щойно побачили те, про що мріяли вже кілька діб, – вогнище. Вогнище в каміні! І який-но у ньому палав вогонь! Шість дерев із кроною та корінням палало у величезному каміні, та так, що наші друзі ближче ніж за п'ять кроків і підійти не наважувалися, аби не ризикувати своїм життям. Вони примостилися на гарячій кам'яній підлозі настільки близько, наскільки терпілося, і полегшено зітхнули.
– Гей, хлопча! – звернувся вартівник до іншого велетня, котрий, сидячи в закутку кімнати, так витріщився на мандрівників, що його очиці майже повилазили. – Хутко йди до замку та скажи їх величності от що…
І він переказав усе, що розповіла йому Джил. Затим молодий велетень, іще раз подивившись на гостей, гучно розсміявся та вийшов.
– Агов, жабенятко, – звернувся вартовий до простоквака, – ти чого скис? Ти маєш такий вираз, нібито проковтнув вонючика. Може, зігріємось? Я маю на увазі… – І він витяг звідкись темну пляшку, майже таку саму, як і в Трясогуза, тільки разів у двадцять більшу. – О-хо-хо, – замислився велетень, – келиха я тобі не дам, бо він тебе звалить. Е-хе-хе… ось ця сільничка – те, що потрібно! Саме по тобі буде! Тільки в палаці про це анічичирк! А королівське срібло, здається, не про вас, та в тому не моя вина.
Сільничка була не схожа на наші – вона була вужча, вища, і з неї вийшов гарний келих для простоквака. Велетень налив у нього чогось із пляшки й поставив на підлогу поряд із Трясогузом. Діти очікували, що той відмовиться (із його-то недовірою до велетнів, хоч якими вони не були б добрими), та Трясогуз пробурмотів собі під носа:
– Запізно вже думати про обережність – ми вже тут і двері за нами зачинені.
Він жадібно нюхнув напій, із присвистом потягнувши носом.
– Запах нічого такий, – кивнув він. – Але це ні про що не свідчить. Треба скуштувати.
І він хильнув із сільнички.
– І на смак нічого. Але з одного ковтка усяке може здатися. У всьому потрібна точність, – і він зробив іще ковточок. – М-м-м… – замислено промукав Трясогуз. – А чи воно все таке? – І знов хильнув із посудини. – Буцімто, так… Чи, може, на дні виявиться щось гидке?
І простоквак випив усе до дна. Потім, облизуючи губи, звернувся до дітей.
– Розумієте, ця дегустація – то таке собі випробування. Якщо мене скорчить чи я лусну, або обернуся ящером чи ще кимось – тоді їм довіряти не можна! Вам те одразу стане зрозумілим.
Але велетень, що, звичайно, нічого не почув зі свого зросту, громовито зареготав та промовив:
– Слухай-но, жабеня, бачу, ти реальний чолов'яга! Ви бачили, як він припадав до склянки!
– Я не чолов'яга. Не л-людина… Простоквак, – заперечив Трясогуз, чомусь не зовсім впевненим голосом. – Я не ж-ж-жабеня… Я… Я… простоквак.
Тут двері відчинилися й у приміщення увійшов молодик – він повернувся з палацу.
– Вони повинні негайно прибути до тронної зали.
Діти підвелися, а Трясогуз лишився сидіти біля вогнища, тихо промовляючи: