– Ну, так де ж він?
– Там, біля дерев! – навіть розсердилася Люсі. – Невже ти не бачиш?
Певний час Едмунд ретельно вдивлявся в ніч, а потім чесно зізнався:
– Ні, особисто я нічого не бачу. А може, там нічого й нема? Га? Може, тобі привиділося? Знаєш, місячне сяйво… і все таке… Це називається оптичний… тьху ти! Як же він називається, га?
– Я бачу його увесь час, – відмовившись допомагати Едмунду в пошуках потрібного слова, впевнено сказала Люсі. – Він дивиться прямо на нас.
– Гаразд, тоді чому ж я його не бачу?
– Він сказав, що, мабуть-таки, ви просто не зможете.
– Це чому ж?
– Не знаю. Просто він так сказав.
– Тьху ти, ну ти, – витер чоло Едмунд, – що ж нам робити? Ввижається – не ввижається… Знаєш що, Лу, давай-но будити решту!
Розділ 11
Рик Лева
Коли нарешті всі прокинулись, Люсі вчетверте переповіла свою історію. Запала тяжка тиша.
– Не знаю, що й казати, – промовив Пітер, коли вже забракло сил витріщати очі у нічну пітьму. – Що-небудь бачиш, Сьюзан?
– Нічого! Та й як можна побачити те, чого немає. Їй це наснилося! Нумо, Люсі, лягаймо спати!
– Послухайте, – сказала Люсі, і голос її затремтів від образи, – ходіть зі мною! Якщо ви не підете, то я піду сама, чесне слово! Але я хочу, щоб ми трималися разом; зрозумійте. Він вже кличе – потрібно поспішати!..
– Не кажи дурниць, Люсі! – перебила її Сьюзан. – Нікуди ти сама не підеш, скажи їй, Пітере! Зовсім дівча від рук відбилося…
– Ви як знаєте, а я вірю в нашу Люсі, – втрутився Едмунд, – і якщо йде вона, йду і я. Хочу лише нагадати, що досі вона завжди мала слушність…
– І то правда! – вигукнув Пітер. – Як мала слушність, мабуть, і сьогодні вранці… Як не крути, а день ми змарнували, опинившись на тому місці, звідки вирушили. Одного не розумію: навіщо Аслану від нас ховатися? Такого раніше не було, це взагалі на нього не схоже… А що скаже ЛМД?
– А що тут скажеш? – зітхнув гном. – Усі підуть, так і я піду; розділяться – залишуся із королем Пітером, адже то мій обов'язок перед ним і Каспіаном. Коли бажаєте знати мою думку, я лише простий гном і думаю ось що: хіба вночі знайдеш дорогу там, де навіть удень не знайшов? А про всяких там чарівних левів я ось що скажу: що це за розумний лев, від якого ми ані словечка ще не чули? Що це за добрий лев, який нам ще жодного разу не допоміг? І що з того, що він здоровезний? Його ж не видно! Та я за такого лева і шеляга ламаного не дав би!
– Він уже квапить! Лапою тупотить! – захвилювалася Люсі. – Час нам уже йти! Принаймні мені вже час!
– Ти не маєш права тиснути на інших. Нас четверо, а ти одна, до того ж усі ми старші за тебе, – докорила їй Сьюзан.
– Годі вже! – накинувся на неї Едмунд. – Іти – то йти, а розповідати про права можна і дорогою, – він цілком став на бік Люсі, та безсонна ніч не додавала йому гумору.
– Ну то в дорогу! – скомандував Пітер, сунув руку під ремінь щита і надів його. В інший час він, звичайно, спробував би якось підтримати та втішити Люсі, адже вона була його улюбленою сестрою і до того ж він розумів, як вона має почуватися, притому, що ніяк не вона винна в їхній сварці. І все ж його гризла досада, і чомусь, у першу чергу, саме на Люсі. А Сьюзан – та розійшлася не на жарт:
– Бач, яка! А якщо я теж почну поводитись як ти, Люсі? Ось не піду з вами – і баста! І що бажаєте, те й робіть!
– Підкоріться волі Великого короля, ваше величносте, – тихо мовив Тиквік, – і ходімо. Заснути тепер уже не вдасться, тож краще йти, аніж стояти і молоти язиком!
Усі нарешті рушили вперед. Люсі йшла першою, закусивши губу, аби зопалу не наговорити Сьюзан усіляких дурниць. Та невдовзі вона вже викинула з голови усі ті дрібниці та зосередилася на тому, аби не втратити Аслана з очей. Він саме звернув убік та уповільнив крок. Решта сподівалися тільки на Люсі: Лева вони не тільки не бачили, але й не чули – його величезні котячі лапи ступали по траві зовсім нечутно.
А він повів їх правіше від танцюючих дерев (правда, ніхто не помітив, танцюють вони чи ні, бо Люсі дивилася на Лева, а всі решта дивилися на Люсі) і нарешті підвів до самого краю розколини.
– Козлотура-козероги! – вилаявся собі під ніс Тиквік. – Бракувало мені ще стрибати у темряві по скелях… Так і шию скрутити недовго!
Аслан довго йшов по краю прірви. Згодом усі побачили на самому гребені скелі кілька невисоких дерев. Лев звернув праворуч і зник за ними. У Люсі перехопило дух, їй здалося, ніби він стрибнув зі скелі. Але по-справжньому злякатися вона не встигла: головне було не втратити Лева з очей. Вона покрокувала швидше і невдовзі сама опинилася серед дерев. Поглянувши вниз, побачила вузьку, круту стежку, що спускалася серед каміння на дно розколини. Там і прямував тепер Аслан. Ось він обернувся, і Люсі розгледіла його вдоволений погляд. Вона заплескала в долоні й пішлася за ним, чуючи за спиною крики інших: "Стережись, Люсі! Ти аж на краєчку! Куди ти?!" А за мить її наздогнав голос Едмунда: "Е-ге-гей, але ж вона знає, що робить! Тут стежка". Десь на середині стежки наздогнав її й сам Едмунд.
– Дивися! – схвильовано прошепотів він. – Подивися! Що це за тінь повзе попереду?
– Це його тінь, – пояснила Люсі.
– Тепер я тобі вірю, Лу, – сказав Едмунд. – На всі сто. І як же я раніше не розгледів? А де ж він сам?
– Там, де і тінь, звичайно! Хіба ти не бачиш?
– Здається, щось майнуло, та я не можу сказати напевне. Тут таке чудне світло…
– Швидше, швидше, королю Едмунде! – почувся позаду голос Тиквіка, а ще вище, коло самого краю скелі, Пітер пробурмотів:
– Та ворушись ти, Сьюзан! Дай-но мені свою руку! Тут і немовля пройде. Годі буркотати!
За кілька хвилин усі опинилися внизу, де шумів стрімкий потік. Обережно, мов кішка, Аслан ішов через річку, переступаючи з каменя на камінь. На середині він зупинився і нагнувся, аби попити води, потім підвів голову і, труснувши мокрою гривою, знову подивився на хлопців. Тут Едмунд ще раз побачив його і навіть вигукнув: "Аслан!", та Лев рушив далі, до протилежного берега Стремінки.
– Пітере! Пітере! – перекриваючи шум води, погукав Великого короля Едмунд. – Ти бачив?
– Та нібито щось бачив! – крикнув у відповідь Пітер. – А може й ні – у місячному сяйві все що завгодно може приверзтись!