Швидко промайнули роки навчання, та довчитися Каспіану не судилося, і ось чому: одного ранку, несподівано для самої себе, королева Гонорілья зненацька відчула, що їй якось зле, й одразу ж зчинилася страшенна веремія: палац заполонила юрба лікарів, цілителів, знахарів та шептух; по різних закутках пліткували придворні дами і кавалери, а сама Гонорілья вимагала то того, то сього, а то невідомо чого. А трапилося усе це на початку літа. І от якось уночі, у самий розпал палацової метушні, Каспіан прокинувся від того, що його настирливо термосив доктор Корнеліус.
– У нас буде урок астрономії? – спитав Каспіан, потираючи очі (так змовницьки вони називали свої таємні бесіди).
Та доктор приклав пальця до вуст:
– Тихіше, принце! Довіртеся мені та робіть тільки те, що я скажу! Швидко збирайтеся – на вас чекає довга дорога!
Каспіан дуже здивувався, та він звик довіряти своєму наставнику, тому питань не задавав. Без зайвих слів він вдягнувся, і доктор простягнув йому дорожню торбу.
– У передпокої ми зберемо рештки вечері зі столу вашої високості, – шепнув йому доктор.
– Але там мої камердинери, – занепокоївся Каспіан.
Та доктор лише всміхнувся.
– Можливо, я і посередній маг, та навіть і мого вміння вистачило, аби вони послухались та дали хропака.
Затамувавши дух, принц навшпиньки прослідкував за доктором, та пересторога виявилась зайва: у передпокої, як він і очікував, два камердинери – як і обіцяв доктор – міцно спали. Як на те, доктор навіть виявив зайву скромність: розвалившись у кріслах, обидва хропіли, та так гучно, що, здавалося, між ними відбувається змагання – хто кого перехропе. Доктор Корнеліус поклав у торбинку залишки холодного курчати, кілька окрайців хліба, кусень оленини, яблуко та флягу старого елю. Торбину він припасував Каспіану за плечима на кшталт усім відомого шкільного ранцю.
– Не забудьте свого меча, принце! – нагадав він.
– Авжеж! – упівголоса відповів Каспіан.
– Добре! Тоді накиньте цього плаща, щоб ніхто не побачив ані меча, ані торби і не здогадався, що ви зібралися в дорогу. Тепер підіймемось на Головну вежу – я маю вам дещо розповісти.
У мовчанні вони пішли на верхній ярус вежі (стояла темна похмура ніч, ніяк не схожа на ту, коли вони спозирали зустріч планет Тарви й Аламбіль), і доктор мовив:
– Настав час, коли вам, мій любий принце, краще забути про навчання та шукати свою долю у світі широкому, подалі від королівського замку. Ваше життя у смертельній небезпеці!
– Але чому?
– А тому, мій принце, що ви і є справжній та законний король Нарнії, Каспіан Десятий, єдиний син і спадкоємець Каспіана Дев'ятого, хай будуть довгими ваші літа!
І Каспіану на подив наставник опустився на одне коліно й поцілував йому руку.
– Що ви, вчителю! Що все це означає? – зніяковів Каспіан.
– Невже ви досі не здогадалися, – правив далі доктор, – про те, що давно відомо кожному в цім королівстві, і навіть не спитали у мене! Чому ви, син короля Каспіана, аж ніяк не король? А я б вам відповів, що все це через те, що владу в королівстві по-злодійськи захопив ваш рідний дядько Міраз. На початку свого правління він навіть і не вдавав із себе законного короля, а скромно величав себе "лордом-протектором" й опікуном вашої високості. Та коли ваша матінка, тоді ще королева (єдина з заморців, що була добра до мене), померла, він один за одним позбувався тих лордів, хто пам'ятав та любив вашого батька. Белізар і Ювілас загинули від буцімто випадкових стріл на полюванні. Славних воїнів із родини Пасаридів відправили до північних кордонів битися з велетнями, й усі вони, не дочекавшись жодного підкріплення, полягли у нерівній боротьбі. Звинувативши Арліана й Ерімона, як і багатьох інших, у державній зраді, Міраз влаштував над ними суд чи, краще сказати, судилище, на якому судді, ним особисто призначені, не вагаючись, засудили їх до страти. Двох братів Бівердам він оголосив не сповна розуму й запроторив до божевільні. Наостанок сімох найблагородніших лордів, які щось тямили в мореплавстві, він умовив спорядити кораблі та пливти на пошуки невідомих земель туди, де закінчуються води Великого Східного океану, де до того не бував ще жоден заморець. Що ж, як він і розраховував, ніхто з них так і не повернувся додому. Тож не залишилось нікого, хто міг би стати на захист зневажених прав вашої величності. А придворні підлесники та підлабузники (за його повчанням), трясучись зі страху за свої шкури, наперебій благали його стати їхнім королем. І горе було тому, хто благав недостатньо палко. Міраз для годиться повідмовлявся та, зловтішаючись подумки, погодився.
– Наставнику, невже Міраз збирається позбутися й мене?
– Саме так, мій принце.
– Чому ж він тоді не зробив цього раніше? Яка в мені йому загроза?
– Дві години тому відбулася подія, що неминуче впливає і на вашу долю. У королеви народився син.
– Це дуже добре, проте я аж ніяк не розумію, як це стосується мене?
– Не розумієте?! – вразився нетямущості Каспіана наставник. – Невже уроки з історії та політики вас нічому не навчили? Це ж ясно-яснісінько: до того часу, доки в Міраза не було спадкоємця, мій принц влаштовував його, бо саме ім'я Каспіан допомагало зберігати єдність заморців у чужій, ворожій для них землі. Але тепер, як у нього є син, навіщо ж йому передавати свій трон чужій для нього людині? Тепер ви йому на заваді, тож він позбудеться вас так само, як позбувся всіх, хто ставав йому на шляху.
– Не може того бути! Ви гадаєте, він хоче мене… вбити? Ви ж це маєте на увазі?
– Саме так, – відповів доктор та, не змінюючи виразу обличчя, і від того ще суворіше додав: – Бо саме Міраз убив вашого батька.
У Каспіана запаморочилося в голові, він хотів було щось сказати, та не зміг.
– Коли-небудь я, можливо, ще розповім вам про це. Але не тепер. Бо в цю мить вам треба тікати звідси. І якнайшвидше! – привів його до тями доктор Корнеліус.
– Ви йдете зі мною? – спитав Каспіан.
– Ні, мій принце. Вистежити двох удвічі легше, ніж одного. Наберіться мужності та, не гаючи ані миті, вирушайте в путь! Вам треба встигнути перетнути південний кордон і потрапити до Древляндії, володіння короля Наїна. Він вас не видасть!