Шаста ніяк не міг уторопати, чого це усі так пильно розглядають його та Коріна і чому зчинився такий гамір.
Розділ 14. Як Бругу став мудрим
А тепер нам варто повернутись до Аравіси та коней. Пустельник, пильно вдивляючись у водну гладінь, повідомив, що Шаста цілий і неушкоджений, бо бачив, що хлопець піднявся із землі, а король Люн гаряче його привітав. Проте плесо чарівного ставка не передавало звуків, а лише зображення, тому коли бій закінчився і всі стали навперебій ділитися враженнями, спостерігати далі не вартувало.
Наступного ранку, коли пустельник ще був у хатині, друзі вирішували, що їм тепер робити.
— Гадаю, досить тут висиджуватися, — сказала Гвіна. Пустельник, звичайно, напрочуд гостинний чоловік, я дуже йому вдячна. Але ще кілька днів — і на таких харчах, без жодного вишколу, я стану геть як випещений поні. Нам треба в Нарнію.
— Тільки не сьогодні, шановна пані, — заперечив Бругу. — Я б так не поспішав. Може, завтра чи позавтру? Як гадаєте?
— Спершу нам треба знайти Шасту і попрощатись із ним… і… і перепросити, — стиха мовила Аравіса.
— Ясна річ! — палко підтримав дівчину Бругу. — Саме це я хотів сказати.
— Так, так, звісно, — погодилася Гвіна. — Думаю, він в Анварді. Ми розшукаємо його там і попрощаємось. Це по дорозі. Що ж, рушаймо. Врешті-решт, мені здавалося, що мета нашої подорожі — Нарнія.
— Гадаю, що так, — поволі проказала Аравіса. Вона почувалася трохи розгублено і самотньо, бо не знала, що чекає її на нарнійській землі.
— Звісно, звісно, — погодився Бругу, — але для чого поспішати? Знаєте, що я маю на увазі?
— Ні, не знаю, — відказала Гвіна. — Чому ти зволікаєш?
— М-м-м, іга-га, — пробурмотів Бругу. — Гм, бачите… це важлива подія ми повертаємось до рідної країни… а там инше життя… найліпше з можливих… і так важливо справити гарне враження… а ми так виглядаємо…
Гвіна зайшлася реготом, так, як це тільки вміють коні:
— Це через хвіст, Бругу? Тепер я все розумію. Ти хочеш відсидітись тут, доки він відросте! Але ми не знаємо, як виглядають коні у Нарнії, не знаємо, які у них хвости. Далебі, Бругу, ти марнославний, немов тархіна з Ташбану.
— Бругу, ну хіба це має значення? — сказала Аравіса.
— Присягаюсь Лев'ячою Гривою, тархіно, має, — обурився Бругу. — Я вмію шануватися, бо знаю, що таке коняча гідність. От і все.
— Бругу, — озвалась Аравіса, — я давно хотіла тебе спитати: чому ти присягаєшся Левом або Лев'ячою Гривою? Мені здавалося, ти ненавидиш левів.
— Аякже, — погодився Бругу. — Проте, коли я говорю про Лева, то маю на увазі Аслана, великого визволителя Нарнії. Він прогнав чаклунку і повернув весну. Усі нарнійці присягаються його ім'ям.
— Але ж він лев?
— Ні, ні, звісно, ні, — не надто впевнено пробурмотів кінь.
— Послухай, всі історії про нього, які я чула у Ташбані, стверджують, що він лев, — сказала у відповідь Аравіса. Зрештою, якщо це не так, то чому ти називаєш його левом?
— Ну, у твоєму віці це важко збагнути, — форкнув Бругу. — Я також покинув Нарнію ще маленьким лошам і сам до пуття всього не розумію.
(Коли Бругу говорив це, він був обернений спиною до зеленої стіни, а Гвіна й Аравіса стояли навпроти нього. Бругу так захопився розповіддю, що закрив очі і без зупинки провадив далі тоном бувалого в бувальцях, тому не бачив, як витяглися обличчя його друзів. Бо за спиною Бругу саме з'явився велетенський лев. Він вистрибнув на зелену стіну і зробив по ній кілька кроків, вправно тримаючи рівновагу. Лев був такий яскравий, такий великий, такий гарний — нікому з них не доводилося бачити чогось подібного. Гвіна й Аравіса дивилися на лева — і їх проймав трепет. Та ось звір безгучно зістрибнув на подвір'я й обернувся до Бругу. Гвіна з Аравісою стояли мов укопані і не могли вичавити зі себе ані звуку, немовби їх вуста раптово скував мороз.)
— Ясна річ, — він далі Бругу, не бачачи нічого довкола, — коли говорять, що він лев, то мають на увазі, що він сильний як лев, або лютий як лев — до ворогів, звісно. Ну, щось таке. Навіть така маленька дівчинка як ти, Аравіса, має розуміти, що це цілковита нісенітниця — думати, що він справжній лев. Це навіть непоштиво стосовно до нього. Бо якщо Аслан лев, тоді, виходить, він така сама тварина, як ми. Ой, — і Бругу загиготів од сміху, — та якби він був левом, то напевно мав би чотири лапи, і хвіст, і вуса… А-ай, ой, ги-ги-ги! Пробі!
Річ у тім, що коли Бругу це говорив, то Аслан своїм розкішним вусом полоскотав його за вухом. Бругу стрілою метнувся через усе подвір'я, мало не влетівши з розгону в огорожу, й аж там розвернувся. Аравіса та Гвіна теж подалися назад. На якусь мить запала тиша.
А тоді Гвіна, хоч усю її проймав дрож, коротко заиржала і підійшла до лева.
— Будь ласка, — тремтливим голосом промовила вона, — пане, можете робити зі мною що хочете.
— Люба моя доню, — мовив Аслан, поцілувавши її просто в оксамитовий ніс, — я знав, що на тебе не доведеться довго чекати. Нехай радість завжди буде з тобою.
Потім він підняв голову і гукнув:
— Гей, Бругу, бідолашний переляканий хвалько, підійди-но до мене. Ближче, сину мій. Та не бійся. Торкнися мене. Понюхай мене. Ось мої лапи, ось мій хвіст, а це мої вуса. Я справжня тварина.
— Аслане, — вимовив Бругу тремким голосом, — здається, я поводився як останній дурень.
— Щасливий той, хто усвідомив це ще замолоду. Ходи сюди, Аравісо, доню моя. Поглянь! Я сховав кігті. Зараз тобі нічого не загрожує.
— Зараз, пане? — перепитала Аравіса.
— Це я тебе поранив, — сказав Аслан. — Це я увесь час перестрівав тебе в дорозі. А знаєш чому з тобою таке сталося?
— Ні, пане.
— Твоя спина після зустрічі зі мною виглядала так само, як спина рабині твоєї мачухи після батога. Ти напоїла дівчину зіллям, а її потім відшмагали. Тепер ти знаєш, що вона відчувала.
— Так, пане. Прошу…
— Запитуй, люба, — хитнув головою Аслан.
— Що було з рабинею потім?
— Дитино, — відповів Аслан, — я розповів тобі твою історію. Кожен почує лише свою історію, а не чужу.
Лев стріпнув головою і мовив уже лагідніше:
— Хай радість лишається з вами, діти. Скоро ми знову зустрінемось. Але перед тим ви матимете иншого гостя.
Після цих слів Аслан стрибнув на стіну і за мить зник з очей.