Коли ті потвори побачили лева, що ішов до них, то геть змішались від жаху і безладно завили. Навіть Чаклунку, здавалося, охопив страх, та вона зробила над собою зусилля і дико залилася недобрим сміхом.
— Дурень! — закричала вона. — Дурень прийшов. В'яжіть його чимскоріш.
Люсі та Сюзан затамували подих, очікуючи, що зараз пролунає дужий Асланів рик і він одним пружним стрибком розмете вражу силу Але нічого не сталося. Чотири відьми, вискалившись і ненаситно косуючи у бік лева, спершу побоювались підійти і виконати наказ, а далі стали поволі наближатись до Аслана.
— Зв'яжіть його, кому кажу! — повторила Біла Чаклунка.
Відьми кинулись на Аслана й аж заверещали від утіхи, коли виявили, що він не чинить жодного опору. Тоді злі гноми та бридкі мавпи підбігли допомагати і разом легко перекинули велетенського лева на спину та вмить зв'язали йому всі лапи докупи. Вони так галасували й торжествували, немов здобули велику звитягу, хоча якби лев оборонявся, то напевно однією лапою розметав би усе це кодло. Але ж він не видав жодного звуку, навіть коли вони затягнули мотузки так тісно, що ті глибоко врізалися в тіло. Зв'язаного Аслана поволокли до Камінного Столу.
— Зачекайте! — крикнула Чаклунка. — Спершу його треба поголити.
Серед її прибічників прокотився дикий регіт. Людожер із ножицями в руках виступив наперед і заходився біля Асланової гриви. Чик-чик-чик — клацали ножиці і на землю хвилями падали золоті пасма. Невдовзі людожер відступився і дітям з їхньої схованки стало видно Аслана. Голова його зробилася такою маленькою без гриви! Вороги також помітили, як він змінився.
— Гей, та це ж просто великий кіт! — вигукнув один.
— І це той, кого ми так боялися? — підхопив інший.
Юрмисько заметушилось довкола Аслана, брало його на кпини, кидаючи фрази: "Киць, киць, киць! Бідолашний котик", або "Скільки мишей вполював сьогодні, шолудивий коцуре?", або "Може, хочеш молочка, Мурчику?".
— Ох, як вони можуть? — схлипнула Люсі і сльози покотилися по її щоках. — Тварюки, тварюки!
Коли минуло перше потрясіння, безгривий Аслан здався їй іще більш мужнім, шляхетним, ще більш стражденним, аніж досі.
— Одягніть йому намордник! — звеліла Чаклунка.
Потвори радісно заходилися виконувати те, що вона сказала. Асланові досить було розімкнути свої могутні щелепи — і не один з тієї навісної зграї як стій залишився б без рук і лап. Та лев навіть не ворухнувся. Здавалося, це ще більше їх роздратувало. Тепер і ті, які боялися підступити навіть до нього зв'язаного, осміліли і накинулись звідусіль. Дівчатка вже не бачили Аслана: навісна юрба оточила його зусібіч, його копали, били, обпльовували і при цьому дико реготали.
Нарешті їм це набридло і вони поволокли зв'язаного лева до Камінного Столу. Лев був дуже великий і важкий, їм заледве удалося підняти його на кам'яну брилу, що служила стільницею. Там його міцно прив'язали.
— Боягузи! Боягузи! — ридала Сюзан. — Вони все одно бояться його, навіть зараз!
Аслан був стягнутий так сильно, що не міг навіть дихнути. Сувої мотуззя вкривали його з голови до ніг. Юрмисько стихло в очікуванні. Чотири відьми зі смолоскипами в руках стали напоготові по чотирьох кутах Столу. Чаклунка скинула зі себе мантію — зовсім як минулої ночі, коли перед нею був Едмунд, — і заходилася гострити ножа. Коли тьмяне світло смолоскипів упало на нього, дівчатка побачили, що ніж мав дивну, зловісну форму і був зроблений не з криці, а з каменю.
Та ось Чаклунка підійшла до Аслана і зупинилась біля його голови. Лице Чаклунки спотворювала злість, але лев дивився у небо і в його очах не було ні гніву, ні страху, хіба печаль. Перед тим, як завдати удару, вона нахилилася і з тріумфом сказала:
— Ну що, чия перемога? Дурню, ти гадав, що порятуєш людського виродка, цього зрадливого хлопчиська? Зараз я замість нього вб'ю тебе, бо такою була наша угода і так сповниться Древнє Передання. Та коли тебе буде принесено в жертву, хто перешкодить мені убити його також? Хто заступиться за нього, хто вирве його з моїх рук? Дійшло до тебе врешті-решт, що ти віддав мені Нарнію назавжди? Сам згинеш намарне і йому нічим не допоможеш. Знай це і сконай у відчаї!
Дівчатка не бачили, як вона опустила ножа. Вони просто не витримали б цього і — замружили очі.
Розділ 15. Древнє Передання передпочатку часів
Люсі і Сюзан усе ще непорушно сиділи у своєму сховку, затуливши долонями обличчя, коли до них долинув вигук Чаклунки:
— Усі — за мною! Покладемо край цьому змаганню! Великий дурень, великий котисько лежить мертвий. Ми швидко зметемо усіх зрадників і людських заброд.
Це були доволі небезпечні хвилини для Люсі й Сюзан, бо враже кодло, виконуючи наказ своєї володарки, посунуло якраз попри їхню схованку 3 дикими вигуками, під пронизливий вереск рогів та сурем ті потвори помчали додолу. Дівчатка відчули, як холодним вітром майнули привиди, як загула земля під важкими мінотаврами, як угорі зашелестіли крила і пронеслася якась затхла, несвіжа хвиля, а небо стало чорне від стерв'ятників та велетенських кажанів. Якби дітям довелося уздріти щось подібне колись раніше, то вони, звісно, геть утратили б голову від страху, але зараз їхні душі переповнювала скорбота, бо перед очима їм усе стояла жахлива і принизлива картина Асланової смерті, то вони й не зважали на загрозу для себе.
Та невдовзі все стихло. Сюзан і Люсі вилізли зі своєї схованки і крадучись вибралися на маківку пагорка. Місяць, помережаний тонкими смужками хмар, уже скотився нижче, та дівчатка все одно бачили зв'язаного Аслана, що нерухомо лежав на Столі. Вони вклякли побіля нього на мокру траву і заголосили. Дівчатка цілували холодне лице, гладили шовковисте хутро, яке ті бузувіри недостригли, і ридали, ридали, аж геть знесилили. Тоді підняли очі, глянули одна на одну і в одну мить відчули себе страшенно самотніми. Вони узялися за руки і знову невтішно заплакали. Нарешті вмовкли. Люсі через силу мовила:
— Я не можу більше дивитись на цей жахливий намордник. Може, якось удасться його зняти?
Дівчатка взялися до справи, але зробити це було нелегко, бо обидві дуже змерзли і закляклі пальчики зовсім не хотіли їх слухатись, до того ж надворі уже геть стемніло. Врешті дітям удалося звільнити лева. Коли ж вони заглянули йому в обличчя, то знову залилися сльозами, кинулись цілувати його і гладити. Потому обтерли лева від крові та піни. І було їм так сумно, журно і страшно, що годі й описати.