Дівчинка нахилилася і поповзла за ним. Вона чула за собою сопіння, переривчасте дихання, скреготіння взуття об камінці. Нарешті всі п'ятеро опинилися всередині.
— Де це ми? — голос Пітера пролунав у темряві втомлено і тьмяно. (Гадаю, ви розумієте, що значить, коли кажуть, що голос звучить тьмяно.)
— Це наша стара схованка. Бобри її завжди тримали на чорний день, — відповів пан Бобер. — Це велика таємниця. Місця тут небагато, але виспатися можна.
— Якби ви так не метушилися, коли ми збиралися, то можна було прихопити зі собою й подушки, — промовила пані Бобриха.
"Ця нора зовсім не схожа затишну печеру пана Тамнаса, — подумала собі Люсі. — Яма та й годі. Добре, що бодай суха".
Схованка справді була дуже маленька. Коли всі повлягалися, то поли їхніх шуб геть попереплутувалися і стало тепло, ба навіть затишно. Якби тільки долівка печери була трішечки рівнішою. Пан Бобер передав у темноті маленьку фляжку і кожен трошки з неї відпив. Напій обпік горло — діти аж закашлялися, — але по жилах розлилося приємне тепло і вся компанія поринула у сон.
Люсі здалося, що минуло не більше хвилини (хоча насправді спливла не одна година), коли вона прокинулася, бо все ж трохи змерзла, та й тіло геть затерпло. "От би зараз у теплу ванну", — подумала дівчинка. Потому їй стало лоскітно, бо до її щоки дотикались довгі бобрині вуса. Люсі відчула, що знадвору до печери віє холодом, а ще помітила, що вже давно настав день, бо крізь вхід пробивалося світло. Та ось дівчинка в одну мить струсила зі себе рештки дрімоти, всі теж ураз підхопилися і сіли на своїх ложах із широко роззявленими ротами та відкритими очима, напружено вслухаючись у звук, що долинав іззовні. Коли ще ото йшли до схованки, вони невідступно думали про це, часом їм навіть здавалося, що той звук лунає десь зовсім поруч. Надворі було чути перелив дзвіночків.
Лиш розчувши їх, пан Бобер притьмом вискочив із печери. Напевно, ви подумали, як Люсі у той момент, що це дуже необачний крок? Але насправді пан Бобер діяв вельми обачно. Він знав, що звідси можна видряпатися на вершину урвища: густі кущі та ожинові зарості давали змогу пробратися туди зовсім непомітно. Пана Бобра насамперед цікавило, куди ж подасться Чаклунка. Решта нетерпляче сиділа в печері і чекала. Раптом усі стрепенулися, бо знадвору залунали голоси.
"Ой, — заціпеніла Люсі, — його помітили. Вона схопила його!"
Яким же було їхнє здивування, коли наступної миті вони почули радісний голос пана Боба:
— Усе гаразд, — крикнув він, — виходь, мамо Бобрихо. Виходьте, сини й доньки Адама і Єви. Все гаразд! Це не її.
Звичайно, граматика не дозволяє так говорити, але бобри часом роблять такі помилки, коли дуже хвилюються. Маю на увазі, у Нарнії — у нашому-бо світі вони взагалі не розмовляють.
Врешті пані Бобриха та діти вибралися з печери. Усі були по вуха у землі, розтріпані, нечесані, заспані і мружилися від денного світла.
— Ходіть сюди! — підстрибуючи на радощах, волав пан Бобер. — Ходіть подивіться! Яка несподіванка для Чаклунки! Здається, її владі приходить кінець.
— Про що Ви, пане Бобре? — відсапуючись вимовив Пітер, коли всі вже видряпались з нори.
— Хіба я не казав вам, — відповів пан Бобер, — що це через неї тут вічна зима, але ніколи не приходить святий Миколай і не наступає Різдво? Я ж розповідав вам. Ну— а тепер підійдіть сюди і гляньте!
Усі видряпались на сам вершечок урвища і їхнім очам відкрилося…
Так, там були сани, і північні олені, і посторонки із дзвіночками. Але ці олені зростом набагато перевершували оленів Чаклунки, і були брунатні, а не білі, як ті. А в санях сидів той, кого всі впізнали із першого погляду. Це був високий і кремезний дідусь у червоному кожушку, яскравому як горобина, і в такому ж каптурі, отороченому хутром. Рожевощоке обличчя дідуся потопало у хвилях буйної білої бороди, що спадала йому на міцні кремезні груди. Його знали всі. І хоча зустрітися із кимсь таким можна тільки в Нарнії, проте й у нашому світі — у світі по цей бік шафи — всі ми бачили його на картинках і чули про нього розповіді. Та здибатися з ним у Нарнії — це зовсім інша річ. Деякі образки святого Миколая у нашому світі трактують його лишень як приємного і веселого дідуся. Але зараз, коли діти бачили його на власні очі, їм стало цілком очевидно, що він зовсім не схожий на оті свої зображення. Він був такий величний, такий справжній, такий світлий, що вони з подиву не могли промовити й слова, бо кожен усім своїм єством відчув якусь особливу врочисту радість.
— Ну ось і я, — промовив він глибоким тоном. — Вона довго не впускала мене сюди, але я таки приїхав. Аслан у дорозі. Магія Чаклунки вже слабшає.
Люсі відчула, як усю її охопило глибоке задоволення, яке приходить лише коли ви буваєте дуже врочисті і спокійні.
— А зараз, — провадив далі отець Миколай, — будуть подарунки. Для Вас, пані Бобрихо, нова швейна машинка. Я залишу її у вашому будиночку, коли проїжджатиму повз нього.
— Якщо Твоя ласка, отче, — вдячно промовила пані Бобрих а, схилившись у поклоні, — але хатинку ми замкнули.
— Замки й засувки мене не зможуть зупинити, — відповів отець Миколай. — А Ви, пане Бобре, коли повернетесь додому, побачите, що Ваша гребля полагоджена і вивершена. Не буде жодних дірок, і шлюзи працюватимуть як належить.
Пан Бобер так зрадів, що аж роззявив писок. Він так і не спромігся сказати бодай слово.
— Пітере, сину Адамів, — мовив отець Миколай.
— Я тут, отче, — відповів Пітер.
— Ось дарунки для тебе, — проказав отець Миколай. — Це зброя, а не забавка. Недалекий уже час, коли вона тобі стане у пригоді. Носи її з честю.
З цими словами він передав Пітеру щит і меч. На сріблистому тлі щита виділялося яскраво-червоне, мов стиглі полуниці, зображення лева на задніх лапах. Меч мав золоте руків'я. Крім того, були також піхви та пояс, тобто все, що необхідне мечникові, та й за величиною і вагою зброя цілком підходила Пітерові. Хлопець стояв, не сміючи порушити врочисту тишу, бо відчував, що це дуже важливі подарунки.
— Сюзан, донько Єви, — знову зазвучав спокійний голос отця Миколая, — а це для тебе, — і він передав їй лук і сагайдак, наповнений стрілами, та ще невеличкий ріг, зроблений зі слонової кістки.