Він повернувся і швидко пішов геть. Поллі завмерла на мить, а потім побігла його наздоганяти.
— Гей! Стій! Вернися! Хлопчисько з глузду з'їхав! — закричав дядько Ендрю. Він пішов за дітьми, однак на безпечній відстані, бо не хотів віддалятися від зелених перстенів, але не хотів також надто наближатися до лева.
Через кілька хвилин Диґорі вийшов на узлісся: і зупинився там. Лев співав. Але пісня знову змінилася. Тепер вона більше нагадувала те, що ми називаємо мелодією, та була якоюсь первісною. Вона викликала бажання бігати, стрибати та видиратися на дерева. Вам хотілося кричати, кидатися на інших людей, може, обіймати їх чи борсатися з ними. Обличчя Диґорі зашарілося. Мелодія впливала й на дядька Ендрю, бо Диґорі почув, як той бурмотів: "Гаряча дічинка, сер. Звичайно, характер в неї не мед, але з біса гарна жінка, що не кажи, з біса гарна жінка". Однак те, як впливала пісня на людей, не порівняти з тим, що вона чинила з країною.
Чи можете собі уявити, як поросла травою земля пухириться, неначе окріп у чавунці? Це, мабуть, найкраще порівняння, щоб переказати те, що відбувалося. Де лиш сягав зір — скрізь здіймалися пагорби. Вони були найрізноманітніших розмірів: деякі не більші за гірку крота, деякі як візок, а два — як невеличкі будинки. Пагорби ворушилися і росли, аж порепалися. Розтріскана земля пообсипалася довкола них і з кожного пагорба почали виходити тварини. Кроти вилізали саме так, як і їхні англійські родичі. Собаки видобувалися і починали гавкати одразу, тільки вивільнялися їхні голови, а далі виборсувалися, як ото пси, що пролазять крізь вузькі щілини у парканах. Найдивніше було спостерігати за появою оленів, бо найперше, звичайно, повитикалися їхні роги, і Диґорі було подумав, що то якісь дерева. Жаби, які вилупилися на березі річки, з гучним кваканням і плюскотом пострибали у воду. Пантери, леопарди та інші котячі одразу повсідалися та заходилися вилизувати від землі свої задні лапи, а згодом поспиналися на дерева, щоб погострити пазурі. Хмари птахів запрудили дерева. У повітрі пурхали метелики. Бджоли не гаючись узялися до квітів, немов боялися втратити бодай мить. Та ось настала кульмінація: пролунав гуркіт, начеб стався якийсь землетрус, і розсадило найбільший пагорб, а звідти з'явилися положиста спина, велика мудра голова та чотири мішкуваті і грубі, як колони, ноги слона. Тепер пісню лева ледве можна було розчути серед галасливого каркання, воркування, кукурікання, ревіння, іржання, гавкоту, гарчання, мукання, бекання і трубіння.
Та Диґорі, хоча і не міг більше чути лева, бачив його. Лев був такий великий і яскравий, що хлопець не міг відірвати від нього погляду. Інші, здавалося, теж зовсім його не боялися. Справді, Диґорі почув позад себе тупіт копит: старий кінь візника риссю промчав поруч і приєднався до інших тварин. (Тутешнє повітря, без сумніву, збадьорило його, як і дядька Ендрю. Кінь більше не нагадував старого загнаного раба, як це було у Лондоні, — він вибрикував, підкидав копита і гордовито тримав голову.) Й ось тепер лев уперше змовк. Він продовжував походжати туди й сюди поміж звіриною. І весь час підходив до двох (завжди до двох нараз) та торкався своїм носом до їхніх носів. Він торкнувся пари бобрів з-поміж усіх бобрів, двох леопардів з-поміж усіх леопардів, одного оленя та однієї лані з-поміж усіх оленей і ланей, а інших залишив. Деяких звірів він пропустив зовсім. Але ті пари, яких було помічено, одразу відходили від своїх і йшли услід за ним.
Нарешті він зупинився, а всі тварини, яких він позначив, підійшли й оточили його широким колом. Інші, яких він оминув, почали розходитися геть. Звук їхньої ходи поступово завмер удалині. Вибрані звірі зберігали цілковиту мовчанку, пильно дивлячись просто на лева. Одна тварина з роду котячих випадково шарпнула хвостом, але решта застигла у безруху. Вперше за цей день запала повна тиша. Чути було тільки, як поряд плюскотіла ріка. Серце шалено калатало в грудях у Диґорі. Він розумів, що має відбутися щось дуже важливе. Він не забув про свою маму, але дуже добре усвідомлював, що навіть заради неї не зміг би перервати таку подію, як ця.
Лев уп'явся своїми незмигними очима у звірів так пильно, немовби хотів запалити їх своїм поглядом. І поступово їх охоплювали зміни. Найменші звірята — кролики, кроти та інша дрібнота — виростали. Найбільші зі звірів, як, наприклад, слони — ставали трішки меншими. Багато тварин сиділо на задніх лапах. Більшість із них посхиляла голови набік, немов напружено намагалася щось зрозуміти. Лев відкрив уста, проте звідти не долинуло ні звуку. Він глибоко видихнув тепле повітря. Воно вплинуло на всіх тварин так, як вітер на верхівки дерев. Високо над головами, сховані за серпанком блакитного неба, зорі знову заспівали свою чисту, холодну, химерну пісню. А потім промайнув швидкий як блискавка спалах чи то з неба, чи то від самого лева (нікого, проте, не спаливши), і кожна крапелиночка крові затремтіла у тілах дітей, коли вони почули, як глибоченний первісний голос промовив: — Нарніє, Нарніє, Нарніє, пробудись! Люби! Мисли! Говори! Дерева нехай мандрують! Звірі нехай говорять! Води хай будуть чарівними!
Розділ 10. Перший жарт та інше
Це, вочевидь, був голос лева. Діти вже давно були певні, що він може розмовляти, та коли це сталося, їх пронизало солодке і тремке відчуття.
З-поміж дерев виходив лісовий люд: боги та богині лісу. Разом із ними з'явилися фавни, сатири та гноми. З ріки вийшов річковий бог зі своїми доньками наядами. І всі вони, разом зі звіриною та птаством, говорили різними голосами, низькими та високими, глухими та чистими:
— Вітаємо тебе, о Аслане! Слухаємо і скоряємося. Ми пробудилися. Ми любимо. Ми мислимо. Ми говоримо. Ми знаємо.
— Але, коли твоя ласка, ми ще мало знаємо, — озвався чийсь допитливий та нетерплячий голос. Діти аж підстрибнули, бо то виявився голос нашого коня, який розмовляв!
— Старий добрий Перчик! — сказала Поллі. — Як я радію, що він один із тих, кого обрано стати речистою твариною.
А візник, котрий саме зупинився поряд із дітьми, промовив:
— Побий мене грім! Я завжди казав, що в того коня казанок добряче варить.