Так чи інакше, коли брат прийшов, я вже вивалялася в грязюці так, що не могла відмитися. Дійшла до того, що заразилася венеричною хворобою. І все ж, як я тобі писала, я чомусь не відчувала, що завдаю тобі зла. Мої вчинки тоді здавалися мені цілком природними. Хоча, напевне, тоді я не була собою. А що ж мені залишається думати? Та чи це правда? Невже все так просто? Хто ж тоді справжня я? І де гарантія, що цього листа пише "справжня я"? Я не впевнена, що я — це я.
Ти мені часто снишся. Сон дуже виразний, усе в ньому пов'язане одне з одним. Уві сні ти мене завжди відчайдушно шукаєш. Ми в якомусь лабіринті, і ти зовсім поряд зі мною. "Ну, ще трошки! Я тут!" — пробую голосно кричати. Якби ти помітив мене і притиснув до себе, кошмару настав би кінець і все було б, як раніше. Та я ніяк не можу крикнути, хоч як стараюся. У темряві ти мене не помічаєш, проходиш повз і десь пропадаєш. Сон завжди однаковий, але він мене підтримує, підбадьорює. Принаймні я не втратила здатності бачити сни. Брат не зміг позбавити мене цього. Я відчувала, як ти щосили намагаєшся наблизитись до мене, сподівалася, що зумієш відшукати мене, міцно обіймеш, струсиш з мене налиплу грязь і назавжди визволиш мене з цього полону. Думала, що ти знімеш з мене закляття і поставиш пломбу, щоб справжня я нікуди не пішла. А тому я могла підтримувати в холодному, безвихідному мороку вогник надії, зберегти свій ледве чутний голос.
Сьогодні пополудні я отримала пароль доступу до цього комп'ютера. Хтось прислав його експрес-поштою. Використавши його, я посилаю тобі повідомлення з комп'ютера в братовому офісі. Сподіваюсь, воно дійде до тебе.
Часу обмаль. Таксі чекає надворі. Я їду до лікарні, щоб убити свого брата й зазнати покарання. Як не дивно, не відчуваю до нього ненависті. Просто спокійно думаю про те, що його життя мусить зникнути з цього світу. Я маю це зробити — і заради нього самого. Зробити за всяку ціну, щоб моє життя набуло сенсу.
Доглядай кота. Я так рада, що він повернувся! Макрель! Яке гарне ім'я! Адже він — знак того доброго, що було між нами. Не треба було втрачати його тоді.
Більше писати не можу. До побачення".
41
До побачення
— Шкода, що я не змогла вам показати качине плем'я, Заводний Птаху, — із щирим жалем сказала Мей Касахара.
Сидячи над ставком, ми поглядали на товстий шар білої криги, що його вкривала. Ставок був великий, і на його поверхні залишилася сила-силенна слідів від лез ковзанів. Була друга половина понеділка. Спеціально для мене Мей взяла відгул. Я мав намір приїхати в неділю, але через аварію на залізниці запізнився на день. Мей куталась у підбите хутром пальто, на голові — яскраво-синя вовняна шапочка з геометричним візерунком, вишитим білими вовняними нитками, і круглим помпоном на маківці. Вона вив'язала її сама й обіцяла до наступної зими зробити таку ж і для мене. Її щоки почервоніли, очі стали ясними й прозорими, як повітря. Я радів за неї: їй тільки сімнадцять, у неї все ще попереду.
— Ставок замерз, і все качине плем'я кудись-інде перебралося. Вони вам, напевне, сподобалися б, Заводний Птаху. Приїдьте сюди ще навесні. Я вас познайомлю.
Я всміхнувся. На мені було не дуже тепле байкове пальто, шия обмотана по саме підборіддя шарфом, руки в кишенях. У лісі холод проймав до кісток. Земля вкрилася панциром примерзлого снігу, і кросівки забавно ковзали по ньому. Треба було купити спеціальне взуття на жорсткій підошві.
— Так ти ще тут побудеш? — спитав я.
— Та, мабуть. Пройде час, і мене, можливо, знову потягне до школи. А може, ні. Або ж раптом вийду за когось заміж… Та навряд. — Мей розсміялася, з її рота вирвалася хмарка білої пари. — В усякому разі, поживу тут ще трохи. Мені потрібен час, щоб подумати. Про те, що хочу робити, куди хочу їхати. Про таке хочеться думати неквапливо.
Я кивнув:
— Можливо, це й правильно.
— А ви, Заводний Птаху, в мої роки думали про такі речі?
— Та хто його знає… Якщо казати чесно, то не дуже багато про це думав. Звісно, трошечки думав, але, здається, глибоко не копирсався… Узагалі-то я вважав, що все складеться нормально, якщо житимеш, як усі, звичайно. Та, видно, із цього нічого не вийшло. На жаль.
Мей спокійно глянула мені в очі і поклала руки в рукавичках на коліно.
— Так що, Куміко-сан не випустили на поруки?
— Вона відмовилася виходити на поруки, — пояснив я. — Боїться, що на неї тоді клопоти зваляться, тому воліє лишитися у в'язниці, у тиші й спокої. І зі мною не хоче зустрічатися. Взагалі нікого бачити не хоче, поки все не вляжеться.
— А коли суд?
— Мабуть, навесні. Куміко визнає свою вину і готова прийняти будь-який вирок. Суд, напевне, довго не триватиме. Є великий шанс, що вирок буде умовним, а якщо навіть її засудять, то не надовго.
Мей підняла камінь з-під ніг і кинула його на середину ставка. Він зі стуком ударився об кригу й покотився аж до протилежного берега.
— Будете сидіти дома й чекати, коли повернеться Куміко-сан?
Я кивнув.
— Добре, що так сталося?.. Так?
З мого рота також вилетіла велика біла хмарка:
— Та начебто. Врешті-решт, так у нас вийшло.
"Але ж могло статися набагато гірше", — подумав я.
Удалині, в лісі, що обступив звідусіль ставок, закричав птах. Я підвів голову, озирнувся навколо, але крик більше не повторився. Навколо ні душі. Тільки десь сухо довбає дятел дерево.
— Якщо в нас з Куміко буде дитина, я назву її Корсика, — промовив я.
— Чудове ім'я! — сказала Мей Касахара.
Ми йшли лісом рука об руку. Мей зняла праву рукавичку і засунула руку в кишеню мого пальта. Поводилась, як Куміко, що так само робила, коли взимку ми виходили на прогулянку. У холодний день ділили на двох одну кишеню. Я потиснув у кишені руку Мей, маленьку й теплу, наче самотня замкнена душа.
— Заводний Птаху! Усі, напевне, думають, що ми коханці.
— Можливо, — відповів я.
— А ви всі мої листи читали?
— Твої листи? — перепитав я, нічого не розуміючи. — Вибач, але я жодного листа від тебе не отримав. Про тебе нічого не було чути, а тому подзвонив твоїй матері, і вона дала мені твою адресу і телефон. Заради цього довелося трохи прибрехати.
— Отакої! А я ж вам листів п'ятсот написала, — звівши очі догори, сказала Мей.