Я запхав скручену в клубок обгортку карамельки в порожню банку з-під "спрайту".
— Заводний Птаху, я хочу вас попросити, — сказала Мей, вказуючи рукою на поливальний шланг, кинутий на траву. — Облийте мене водою. Бо від спеки голова наче дуріє, якщо час від часу не сполоснуся.
Я встав із шезлонга й підняв з трави синій пластиковий шланг, м'який і ще теплий від сонця. Повернув кран у затінку кущів і пустив воду. Спочатку із шланга пішла нагріта вода, майже окріп, а потім вона потроху остигала, аж поки не стала зовсім холодною. Тоді я спрямував її на Мей, що розляглася на траві.
Міцно зажмурившись, вона підставила тіло під струмінь.
— О, як приємно від холоду! А що, якби ви облилися?
— Але ж я не маю плавок! — відповів я. Однак побачивши, що Мей від такого душу отримує справжню насолоду, і відчуваючи, що несила терпіти спеку, я скинув майку, промоклу потом, нагнувся і, підставивши голову під шланг, ненароком ковтнув води. Вона виявилася холодною і смачною.
— Послухай, це підземна вода?
— Так, звичайно. Її добувають з-під землі помпою. Холодна і смачна, правда? Придатна для пиття. Недавно приходив службовець з відділу охорони здоров'я і перевіряв її якість. Підтвердив, що вода нормальна. Кажуть, що тепер у Токіо така чиста вода — рідкість. Той службовець навіть дивувався. Але ми її не п'ємо. Чогось боїмося. Тут стільки будинків, тож ніхто не знає, що до неї домішується.
— Та якщо подумати, це якась дивина. У Міявакі, навпроти, колодязь зовсім висох, а у вас повно свіжої води. Досить доріжку перейти, і така велика різниця. Чому?
— Справді, чому? — сказала Мей, задумавшись. — Можливо, ґрунтові води чомусь потекли по-іншому. Тому їхній колодязь висох, а наш — ні. Хоч, правда, точно пояснити я не можу.
— У вас дома нічого поганого не ставалося? — запитав я.
Мей, нахмурившись, похитала головою.
— Упродовж останніх десяти років у нас погана одна річ — страшна нудьга.
Витершись рушником після такого добрячого душу, Мей запропонувала випити пива. Я погодився. Вона принесла з дому дві банки холодного "Хайнекена". Вона випила одну, я — іншу.
— Заводний Птаху, що ж тепер збираєтесь робити?
— Ще остаточно не вирішив, — сказав я. — Можливо, поїду звідси. Або навіть з Японії.
— Куди з Японії?
— На Крит.
— На Крит? Через ту… як її там… Криту?
— Частково.
Мей на мить задумалася.
— І з колодязя вас витягла та Крита?
— Крита Кано, — відповів я. — Так, саме вона.
— Заводний Птаху, у вас багато друзів?
— Не дуже. Загалом я відомий тим, що в мене їх мало.
— А як та Крита дізналася, що ви на дні колодязя? Ви ж нікому не сказали, що туди спуститеся, правда? Як же вона здогадалася, де ви?
— Не знаю, — відповів я. — Не маю уявлення.
— Так ви все-таки поїдете на Крит?
— Ще не вирішив, поїду чи ні. Просто є така можливість.
Мей добула сигарету й закурила. Потім помацала кінчиком пальця шрам коло ока.
— А знаєте, Заводний Птаху, поки ви сиділи в тому колодязі, я приймала тут сонячні ванни. Дивилася на порожній дім і думала про вас — як у непроглядній пітьмі вас мучить голод, як мало-помалу до вас підступає смерть. Лише я одна знала, що ви там і не зможете вибратися звідти. Думала про це й надзвичайно чітко уявляла собі, що ви відчуваєте… біль, розгубленість, страх. Розумієте? Через це мені здавалося, що я поряд з вами. Я не збиралася вас заморити. Чесне слово! Та мені хотілося піти далі — коли ви дійдете до краю, як голова запаморочиться, як одурієте від страху. І більше не витримаєте. Думала, так буде краще й для мене, й для вас.
— А от що мені здається. Якби ти справді дійшла до такої крайності, то, можливо, захотіла б зробити ще один крок. І це виявилося б набагато простішим, ніж здається. Бо тоді досить було б останнього поштовху, щоб ти подумала: врешті-решт, так краще й для мене, й для тебе, — сказав я і ковтнув пива.
Мей, покусуючи губи, задумалася.
— Може, так і сталося б, — сказала вона нарешті. — Я сама цього не знаю.
Допивши пиво, я встав. Начепив на носа сонячні окуляри, натягнув через голову мокру від поту майку.
— Дякую за пиво.
— Послухайте, Заводний Птаху! — сказала Мей. — Цієї ночі, коли всі домашні поїхали на дачу, я спустилася в той колодязь і просиділа там загалом годин п'ять-шість.
— Виходить, це ти забрала драбину?
— Так, я, — відповіла Мей, насупившись.
Я кинув погляд на порослий травою двір. Над землею, що просякла водою, здіймалася пара, схожа на міраж. Мей опустила недокурок у банку з-під "спрайту".
— Перші дві-три години я нічого особливого не відчувала. Звичайно, у такій темряві я почувалася самотньою, але не злякалася. Бо я не з таких дівуль, що всього бояться. Ідеться не лише про темряву. Адже ви кілька днів просиділи в колодязі й не мали підстав для страху. Та минуло дві чи три години, і я перестала розуміти, що зі мною відбувається. Я сиділа тихо в темряві й відчувала, що в мені щось розростається. Здавалось, ніби воно щораз більшає і більшає — настільки, що от-от лусне, як горщик, в якому посадили молоде деревце. Поки я лежала на сонці, воно не давало про себе знати, а в темряві росло з такою страшною швидкістю, ніби насмокталося особливих поживних речовин. Я намагалася його стримати, але не змогла. Уперше в житті. Цей білий драглистий сальний клубок заліз усередину мого тіла й збирався мене зжерти. А спочатку ця драглиста маса була така малюсінька, Заводний Птаху.
Мей трохи помовчала й, ніби згадуючи ту ніч, дивилася на свої руки.
— Я справді злякалася, — сказала Мей. — Хотіла, щоб і ви це відчули. Хотіла, щоб почули, як воно вас пожирає.
Я присів на шезлонг і дивився на її тіло, ледь-ледь прикрите вузенькою смужкою тканини. У шістнадцять вона мала вигляд тринадцятирічної дівчини з нерозвинутими грудьми та стегнами. Скидалася на надзвичайно реалістичний малюнок з мінімальною кількістю ліній. І водночас в її постаті відчувалося щось старече.
— Ти ніколи не відчувала, що тебе збезчестили? — спитав я ні сіло ні впало.
— Збезчестили? — Мей подивилася, примруживши очі. — Як це розуміти? Фізично зґвалтували чи що?
— Фізично або психічно.
Оглянувши себе, Мей перевела погляд на мене.
— Фізично — ні. Бо я ще дівчина. Дозволяла хлопцеві торкатися грудей, але тільки через одяг.