— Видати його вам? Свого гостя? Людину, яка так благородно зробила мені величезну послугу, внаслідок чого опинилася тут? Ні, сер, ні... Про це не може бути й мови! — казав полковник; видно, він ще не зовсім утратив почуття порядності.
Макартні поводився поважно й спокійно:
— Я розумію докори вашого сумління і шаную вас за це. Але обов'язок є обов'язок. [453]
— А мені начхати на ваш обов'язок, сер. Майор заговорив наполегливіше:
— Полковнику де Кулевен, я дозволю собі нагадати вам, що маю засоби підкріпити свою вимогу, і мій обов'язок змусить мене вдатись до них.
— Що? — Полковник де Кулевен був приголомшений.— Ви наважитесь висадити своїх озброєних людей на французьку територію?
— Якщо ви вперто триматиметесь свого недоречного благородства, то я не матиму іншого виходу.
— Але ж... Та щоб я здох, це ж буде відвертий напад,— війна між нашими державами!
Макартні заперечливо похитав своєю круглою головою.
— Найпевнішим наслідком цього буде те, що полковника де Кулевена звільнять із служби, оскільки до цього вимушеного акту призведе його нехтування, згаданою мною угодою.— Майор зловтішно посміхнувся.— Мені здається, полковнику,— додав він,— над вами й так зберуться хмари за вчорашні події.
Де Кулевен важко сів, вийняв з кишені хусточку і витер лоба. Він аж упрів. Зовсім розгубившись, він звернувся до капітана Блада.
— Прокляття! Що ж мені робити?
— Боюсь,— відказав Блад,— що висновки майора бездоганні.— Він утримався, щоб не позіхнути.— Прошу пробачення. Цієї ночі я зовсім не спав.— 3 цими словами він також сів.— Та не розстроюйтесь, полковнику. Доля рідко винагороджує тих, хто бере на себе роль провидіння.
— Але що ж мені робити, сер? Що робити?
Вигляд у капітана Блада був справді сонний, але мозок його працював чітко й точно. Він добре знав, що всі офіцери, яких посилають в заморські володіння, майже без винятку поділяються на дві категорії: одні з них, як от полковник де Кулевен, розтринькали свою спадщину на батьківщині, другі були молодшими синами в родинах і, отже, не мали ніякої спадщини. І капітан Блад, як він згодом висловився, кинув лот, щоб виміряти глибину незацікавленості Макартні і безкорисливість його намірів.
— Вам, звичайно, доведеться віддати мене, полковнику. А від англійського уряду ви одержите винагороду в тисячу фунтів стерлінгів, тобто п'ять тисяч золотих червінців.
Обидва офіцери аж підскочили від цих слів, і обидва [454] щось вигукнули. Слів майже не можна було зрозуміти, але Блад збагнув, що то недовірливі запитання. Він пояснив:
— Так передбачено угодою, на підставі якої майор Макартні вимагає моєї видачі. Винагорода за спійманого злочинця, що втік із місця заслання, виплачується особі, яка передала його урядові. Тут, на французькій території, такою особою є ви, полковнику. А майор Макартні — представник уряду, тобто англійського уряду, якому ви мене й передаєте.
Обличчя англійця трохи зблідло й видовжилось, нижня щелепа відвисла, дихання почастішало. Капітан Блад кинув свій лот не марно. Це дало йому точне уявлення про Макартні, який мовчки стояв перед ним, занепавши духом: надія на тисячу фунтів, що їх він вважав майже своїми, раптом розвіялась, а бажання зберегти пристойність не дозволяло йому навіть протестувати.
Проте капітан Блад побачив ще щось. Полковник де Кулевен також був надзвичайно вражений. Раптова перспектива без ніяких зусиль одержати таку величезну суму, здавалось, подіяла на нього так само приголомшливо, як на Макартні — її втрата. Це створило непередбачені ускладнення для капітана Блада. Він зразу ж пригадав, що мадам де Кулевен казала про свого чоловіка як про азартного картяра, якого переслідували кредитори. Йому захотілося дізнатись, що буде, коли зіткнуться ці дві злі сили, і в його душі зажевріла невиразна надія, що саме тут, коли розгорнуться подальші події, й виникне можливість врятуватись, як уже трапилось одного разу в подібній ситуації.
— Мені нічого більше додати, полковникуs— спроквола мовив Блад.— Обставини виявились сильнішими за мене. Я розумію, що коли програв, то треба платити.— Він знову позіхнув.— А тепер я був би вам дуже вдячний, якби ви дали мені можливість трохи попоїсти й відпочити. Майор Макартні, певно, дасть мені відпустку до вечора, а вже тоді й прийде з вартою і забере мене.
Макартні різко відвернувся й пішов до відчинених вікон, Весь його піднесений настрій, впевненість у собі зникли, ніби нічого цього й не було. Плечі в нього зсутулились, він ледве волочив ноги,
— Що ж, добре,— промовив він з кислою міною і, припинивши своє безцільне тупцяння, рушив до дверей.— Я повернуся о шостій годині.— На порозі він зупинився.— А ви не втнете якоїсь штуки, капітане Блад? [455]
— Штуки? Яку ж штуку я можу втнути? — Капітан Блад сумовито всміхнувся.— У мене немає ні піратів, ні кораблів, ні гармат. У мене немає навіть шпаги, як ви зволили висловитись, майоре. Єдина штука, яку я ще міг би втнути...— Він замовк, потім, змінивши тон і пожвавівши, додав: — Майоре Макартні, оскільки вам не випадас заробити тисячу фунтів, захопивши мене, ви, мабуть, не будете дурнем і не відмовитесь від тисячі фунтів за те, що відпустите мене? Забувши навіть, що взагалі мене бачили,
Обличчя Макартні почервоніло.
— Що ви, в біса, маєте на увазі?
— Не гарячкуйте, майоре. Подумайте гарненько, маєте час аж до вечора. Тисяча фунтів — це ж сила-силенна грошей. На службі в короля Якова ви не заробите такої суми за день, навіть за рік. І ви вже чудово розумієте, що також не заробите цих грошей, заарештувавши мене.
Макартні закусив губу й запитливо зиркнув на полковника.
— Це... це неймовірно! — загорлав він.— Мене ви не підкупите! Ні, це просто неймовірно! Якщо про це дізнаються...
Капітан Блад стиха засміявся.
— Тільки це вас і непокоїть? А хто про це скаже? Полковник де Кулевен завдячує мені щонайменше мовчанням.
Полковник, який про щось замислився, пожвавішав:
— О, щонайменше мовчання. Щонайменше! Щодо цього можете не сумніватися, сер.
Макартні переводив погляд з одного на другого. Спокуса вочевидь була надто для нього великою. Він хрипко вилаявся.
— Я повернусь о шостій,— коротко мовив він.