Та Тім не судилось потрапити ні на Тринідад, ні на Тобаго. На третій день подорожі, на превелику радість іспанців і майже відчай капітана Блада, їх підібрав іспанський галеон "Естремадура". Блад спершу був майже у у відчаї, проте не мав ради і сміливо вирішив покластись на долю, сподіваючись, що в такому лахмітті, в якому він піднявся на борт галеона, його не впізнають. Коли його спитали, хто він такий, Блад повторив вигадку про аварію брига, про своє голландське походження й мішану кров, і вирішивши, що коли він уже грає, то треба грати крупно, сказав, що його іспанська мати належить до най-благороднішої іспанської родини Трасмієра з роду герцога Аркоського, отже й він, Блад, є, таким чином, родичем цього герцога.
Бладна манера поводитись, якій не могло зашкодити навіть лахміття на тілі, сміливе горбоносе обличчя, смаглява шкіра й чорне волосся, а найбільше бездоганна, вишукана іспанська мова змусили іспанців повірити йому. А оскільки він бажав усього-на-всього, щоб його висадили на берег в якій-небудь голландській або французькій колонії, звідки він міг би продовжити свою подорож на Кюрасао, не було ніяких підстав запідозрювати його в брехні. [428]
На сибарита дона Хуана де ла Фуенте, командира галеона "Естремадура", розповідь підібраного в морі джентльмена про його високі зв'язки справила неабияке враження, тому він прийняв Блада дуже гостинно, надавши у його розпорядження весь свій багатий та вишуканий гардероб і окрему каюту по сусідству зі своєю, і тримався з ним як з людиною, що займає таке ж високе становище, як і він сам. Цьому сприяло також і те, що Пітер Вандермейєр явно припав дону Хуану до серця. Іспанець попросив у Блада дозволу називати його доном Педро, щоб підкреслити його іспанське походження, присягаючись, що кров якихось Вандермейєрів розчинилась у крові Трасмієрів. Говорячи на цю тему, іспанський джентльмен дозволив собі кілька лайливих слів. Взагалі лайка природно й щедро линула з вуст дона Хуана з будь-якого приводу, і четверо молодих офіцерів знатного походження, які обідали й вечеряли за командирським столом, охоче наслідували цей приклад.
Блад міг іноді пробачити погані схильності вісімнадцятирічним молодикам, вважаючи, що час їх виправить, але в цьому тридцятилітньому чоловікові вони здалися йому безмежно огидними. Під вишуканими манерами й елегантною зовнішністю іспанця вгадувались душевний бруд гульвіси й розпусника. Та Пітер Блад був далекий від того, щоб виказати свою зневагу. Навіть більше, заради власної безпеки і щоб випадково не зіпсувати того враження, яке він з самого початку справив на капітана, Блад був змушений пристосовуватись до товариства і удавати з себе таку ж розбещену людину, як і вони.
Все це призвело до того, що протягом тих днів, поки галеон, майже заштилівши в тропічному морі, ледве повз на північ під усіма вітрилами, які часто зовсім не вловлювали руху повітря й мертво висіли на щоглах, між доном Хуаном і доном Педро виникло щось схоже на дружбу. Багато що захоплювало дона Хуана в його новому приятелі — очевидна сила м'язів і міцність духу, глибоке знання людей і світу, швидкий розум і трохи цинічна філософія. Вони щодня проводили разом довгі години, і їхня дружба, здавалося, зростала з такою ж швидкістю, як і все інше в цьому тропічному кліматі.
Отак і сталося, що Пітер Блад уже шостий день перебував почесним гостем на кораблі, на якому б він мандрував у кайданах, якби виникла бодай найменша підозра, хто він є насправді. А поки командир цього корабля набридав [429] йому сороміцькими пісеньками, Блад розмірковував над усією кумедністю цієї ситуації, якій, проте, він залюбки поклав би край при першій же нагоді.
Коли співи припинились і дон Хуан, узявши із срібної скриньки, що стояла коло нього, перуанську цукерку, заходився її жувати, капітан Блад завів мову про те, що його цікавило. Пінассу, в якій він мандрував разом з іс-панцями-втікачами, галеон тягнув на буксирі, і Блад подумав, що настав час знову скористатися з неї.
— Ми тепер десь на траверсі Мартініки,— зауважив він.— І до берега не більше шести чи семи ліг.
— Цілком можливо, і все через цей клятий штиль. Я своїми легенями міг би надути вітрила краще, ніж цей бриз.
— Ви, певна річ, не можете заходити в порт заради мене,— мовив Блад. Саме в той час між Францією і Іспанією точилась війна, що й була, як він здогаду вас я, однією з причин перебування дона Хуана в цих водах.— Але при такому спокійному морі я можу легко добутись до берега в тому ж човні, на якому плив. Що ви скажете, доне Хуан, коли я залишу вас сьогодні ввечері?
— Чому раптом такий поспіх? Хіба ми не домовилися, що я доставлю вас на Сен-Мартен?
— Домовились. Але, добре подумавши, я згадав, що кораблі рідко туди заходять і я можу надовго там затриматись, поки знайду судно на Кюрасао, в той час як з Мартініки...
— О ні,— вередливо перебив його хазяїн.— Ви, з вашого дозволу, вийдете на Марі-Галанте, куди мені треба зайти в справах, або, якщо захочете, на Гваделупі, думаю, вам так буде. зручно. Але, присягаюсь, раніше я вас не відпущу.
Капітан Блад перестав натоптувати люльку запашним тютюном з глека у вигляді скрученого листка, що стояв на столі.
— Ви маєте справи на Марі-Галанте? — Блад був такий здивований, що аж облишив попередню тему розмови, хоч для нього особисто вона мала неабияке значення.— Які ж справи можуть бути між вами й французами?
Дон Хуан таємниче всміхнувся.
— Воєнні справи, друже. Хіба ж я не командир військового корабля?
— Ви збираєтесь вчинити напад на Марі-Галанте? Іспанець відповів не зразу. Його пальці м'яко торкались гітарних струн, на повних червоних губах все ще [430] блукала усмішка, але тепер у ній з'явилось щось жорстоке, а чорні очі спалахнули.
— Гарнізоном у Бас-Тері командує одна тварюка на ім'я Кулевен, з яким я мушу звести рахунки. Цілий рік я збирався це зробити, і тепер нарешті день розплали скоро настане. Війна надає мені таку можливість. Одним ударом я влаштую свої справи й прислужусь Іспанії.
Блад викресав вогню й розпалив люльку. Він вважав, що ризикувати великим військовим кораблем, нападаючи на таке дрібне поселення, як Марі-Галанте, зовсім не означає похвально служити Іспанії. Та коли він по хвилі озвався знову, то нічим не зрадив своїх думок, хоч про свою висадку на Мартініці більше не прохопився й словом.