— Бачив я його раз, а більше не хочу. Зігфрід де Леве сказав:
Нам, ченцям, не вільно битися на герцях, хіба що з дозволу великого магістра й великого маршалка, але ми тут не дозволу на бійку просимо, а щоб де Бергов був випущений з неволі, а Юранд скараний на горло.
Закони в нашій країні встановлюєте не ви.
Ми досі терпіли це тяжке сусідство, але наш магістр зможе встановити справедливість.
Зась вашому магістрові і вам до Мазовії!
— За магістром стоять німці й римський імператор. — А за мною польський король, який володіє ще більшими землями й народами.
— Виходить, ваша княжа милость хоче війни з Орденом?
— Якби я хотів війни, то не чекав би вас у Мазовії, а йшов би на вас. Але ти мені не погрожуй, бо я не боюся.
— Що ж мені сказати магістрові?
— Ваш магістр ні про що не питав. Кажи йому, що хочеш.
— Тоді ми самі присудимо кару й помсту.
У відповідь на це князь простягнув руку й накивав пальцем під самим носом хрестоносця.
— Начувайся! — сказав він глухим від гніву голосом.— Начувайся! Я дозволив тобі зробити виклик Юрандові, але якщо ти вдерешся в нашу країну з військом, то і я тебе зустріну як слід, і тоді вже ти будеш у мене не гостем, а в'язнем.
Терпець князеві таки справді урвався, бо він з усієї сили хрьопнув шапкою об стіл і вийшов, грюкнувши дверима. Хрестоносці поблідли від шаленства, а пан де Фурсі дивився на них збентежено й нічого не розуміючи.
— Що ж тепер буде? — перший спитав брат Ротгер, А Гуго де Данфельд підбіг до пана де Фурсі майже
з кулаками.
— Нащо ж ти сказав, що ви перші напали на Юранда?
Бо це правда!
Треба було збрехати.
— Я приїхав сюди битися, а не брехати.
— Добре ж ти бився — що й казати!
— А ти.не накивав п'ятами від Юранда до Щитна? — Pax! — мовив де Леве.—Цей рицар — гість Ордену.
— Байдуже, що він сказав,— втрутився брат Готфрід.— Без суду Юранда не скарали б, а на суді правда все одно виявилася б.
— Що ж тепер буде? — повторив брат Ротгер. Деякий час усі мовчали, потім заговорив суворий і
запеклий Зігфрід де Леве.
— Треба з цим кривавим псом покінчити раз і назавжди,— сказав він.— Де Бергова будь-що треба визволити. З'єднаємо залоги з Щитна, з Інсборка, з Любави, візьмемо хелминську шляхту і вдаримо на Юранда. Пора з ним покінчити!
Але крутій Данфельд, який умів кожне явище розглядати з усіх боків, заклав руки за голову, наморщив лоба і, подумавши, сказав:
— Без дозволу магістра не можна.
Якщо вдасться, то магістр ще й похвалить! — озвався брат Готфрід.
А якщо не вдасться? Якщо князь із списарями вдарить на нас?
— Між ним і Орденом — мир: не вдарить!
— Воно-то мир, але ж ми перші його порушимо. Залог наших проти мазурів не вистачить.
— То магістр оступиться за нас, і буде війна. Данфельд знову наморщив лоба й задумався.
Ні, ні! —сказав він через деякий час—Якщо вдасться, то магістр у душі буде радий... До князя підуть посли, почнуться переговори, і нам усе минеться безкарно. Але якщо yас розіб'ють, Орден за нами не оступиться і війни князеві yе оголосить... Інакшого б на це треба магістра... За князем стоїть польський король, а з ним магістр yе воюватиме...
Але ж ми захопили Добжинську землю, то, видно, нам Краків не страшний.
Тоді був привід... Князь Опольський... Ми взяли її ніби в заставу, та й то...
Данфельд озирнувся навколо і стиха додав:
Чув я в Мальборзі, що коли б поляки грозили війною, то ми ту Добжинську землю віддали б.
Ех! — вигукнув брат Ротгер.— Якби з нами був Маркварт Зальцбах або Шомберг, котрі видушили Вітольдових щенят,— ті дали б ради Юрандові. Хто такий Вітольд? Намісник Ягелла, великий князь, а проте Шомбергові, який видушив Вітольдових дітей, нічогісінько не було!.. Справді-таки, мало у нас людей, які вміють на все знайти спосіб...
Почувши це, Гуго де Данфельд сперся ліктями на стіл, поклав голову на руки й надовго замислився. Раптом очі його заблищали, він за звичкою витер долонею мокрі товсті губи і сказав:
— Хай буде благословенна та хвилина, в яку ви, побожний брате, згадали ім'я мужнього брата Шомберга.
— А що хіба? Невже ви щось придумали? — спитав Зігфрід де Леве.
Кажіть швидше! — вигукнули брати Ротгер і Готфрід.
Слухайте,— почав Гуго. — Тут є Юрандова дочка, єдина його дитина, яку він любить над усе.
— Є! Знаємо її. Любить її і княгиня Ганна Данута.
— Так. Отож слухайте. Якби ми її викрали, Юранд віддав би за неї не тільки Бергова, а й усіх невільників, самого себе, ще й Спихов на додачу!
— Клянусь кров'ю святого Боніфація, пролитою в Докумі! — вигукнув брат Готфрід.—Так воно й було б, як ви кажете!
Потім усі замовкли, немов налякані сміливістю і трудністю задуманого злочину. Аж через деякий час брат Ротгер звернувся до Зігфріда де Леве:
— Ваш розум і досвідченість дорівнюють вашій мужності,— сказав він,— яка ваша думка про це?
Думаю, що справа варта того, щоб про неї подумати.
Дівка — придворна княгині,— вів далі Ротгер, — навіть більше, майже любима дочка. Подумайте, побожні браття, який зчиниться галас.
Гуго де Данфельд засміявся.
Самі ж ви казали,—мовив він,— що Шомберг витруїв чи видушив Вітольдових дітей, а що йому зробили? Галас вони зчиняють з найменшого приводу, а коли б ми послали магістрові Юранда на цепу, то швидше б заслужили нагороду, ніж кару.
Так,— озвався де Леве,— нагода для нападу є. Князь виїжджає, Ганна Данута залишається тут з двірськими дівчатами. Проте напад на княжий двір у мирний час — це не жарти. Княжий двір — не Спихов. Це вийде знов, як у Злоториї! Знов підуть скарги До всіх королів і до папи на насильства Ордену, знов почне погрожувати проклятий Ягелло, а магістр — ви ж його знаєте: він радий схопити, що можна, але війни з Ягеллом не хоче... Так! Зчиниться крик в усіх мазурських і польських землях.
— А тимчасом кості Юранда побіліють на гаку,— відказав брат Гуго.— Хто ж вам каже, щоб її викрадати тут, з-під боку княгині?
Але ж і не з Цеханова, де, крім шляхти, є триста лучників.
Також ні. А хіба Юранд не може захворіти і прислати за дівкою людей? Княгиня тоді не зможе їй заборонити їхати, а коли дівка в дорозі пропаде, хто скаже мені або вам: "Ти її викрав!"
Еге! — нетерпляче відповів де Леве.— Але ж зробіть так, щоб Юранд захворів і викликав дівку...