Та він не насмілився, цього зробити; натомість, коли перші зарості відокремили їх від придворних і гостей, Збишко нахилився до неї, обійняв і поцілував в лице, засвідчуючи цим своє, кохання.
Але зимою на ліщині немає листя, і Гуго де Данфельд, пан Лорш, а також придворні побачили їх в цю мить і почали говорити між; собою:
Цмокнув її при княгині! Вона таки скоро справить їм весілля.
Це хвацький хлопець, та й у неї палка Юрандова кров.
— То кремінь і кресало, хоч дівчина ніби тихенька. Вони викрешуть вогню, не журіться! А він вп'явся в неї, як кліщ у живу шкіру.
Так вони балакали і сміялись, а тевтонський староста із Щитна повернув до пана Лорша своє цапине, злюще і хтиве обличчя й запитав:
— Чи не хотіли б ви, пане, щоб який-небудь Мерлін перетворив вас чародійною силою в цього молодого рицаря?
— А ви? — запитав де Лорш.
Хрестоносець, в якому, видно, закипіла заздрість і хтивість, нетерпляче сіпнув коня і вигукнув: — Присягаюсь моєю душею!..
Але в ту ж мить спам'ятався і, опустивши голову, відказав:
— Я чернець і дав обітницю цноти.
Він швидко глянув на лотарінжця, побоюючись, чи той не помітив на його обличчі усмішки, бо в цьому відношенні. Орден хрестоносців зажив поганої слави, а найгіршої серед ченців — Гуго де Данфельд. Кілька років тому він був помічником війта в Самбії і викликав там стільки гучних Скарг, що, незважаючи на всю поблажливість Ордену до таких справ, його мусили перевести на посаду начальника замкової залоги в Щитні. Прибувши останніми днями з таємним дорученням до двору князя Януша й побачивши-прекрасну Юрандівну, він запалав до неї пристрастю. Вік Данусі зовсім не був для нього перепоною, бо в ті часи й молодші за неї виходили заміж. Але Данфельд знав, з якого роду ця дівчина, а ім'я Юранда поєднувалось в його пам'яті з страшними спогадами, тому його пристрасть виросла на грунті дикої ненависті.
А де Лорш якраз почав розпитувати його про ті історії.
— Ви назвали, пане, цю прекрасну дівчину дочкою диявола. Але — чому?
І Данфельд почав розказувати йому історію Злоториї: як під час відбудови замка хрестоносці вдало викрали князя з усім двором і як при цьому загинула мати Юрандівни, за яку Юранд з того часу жахливим способом мститься тевтонським рицарям. При згадці про це ненависть, як полум'я, бушувала в хрестоносцеві, бо в нього були на це й особисті причини. Два роки тому він сам зіткнувся з "диким кабаном із Спихова", і перший раз у житті серце його пойняв такий ганебний страх, що він залишив двох своїх родичів, слуг, здобич і, мов шалений, цілий день утікав аж до Щитна, де від страху надовго захворів. Після одужання великий маршалок Ордену притягнув його до рицарського суду. Коли Данфельд присягнувся хрестом і рицарською честю, що схарапуджений кінь виніс його з поля бою, суд виправдав його, але шлях до вищих орденських постів був для нього закритий. Правда, хрестоносець не сказав про цю пригоду панові де Лоршу, зате стільки наговорив про жорстокість Юранда і про запеклість усього польського народу, що все це ледве вміщалося в голові лотарінжця.
Але ж ми,— сказав він через деякий час;— перебуваємо в мазурів, а не в поляків?
Це окреме князівство, але народ один,— відповів староста,— однакова в них підлість і однакова запеклість проти Ордену. Дай боже, щоб німецький меч винищив усе це плем'я!
Слушно кажете, пане, бо якби цей князь, який здається таким статечним, задумав ставити в ваших землях против вас замок, то це було б таке беззаконня, про яке я навіть у поганських землях не чував.
Замок він ставив проти нас, але Злотория лежить в його, а не в наших володіннях.
Тоді слава господу Ісусу, що дав вам над ним перемогу. А як же скінчилась та війна?
Та війни, власне, не було.
А ваша перемога під Злоториєю?
Бог нам і в цьому допоміг — князь якраз був без війська, тільки з двором та жінками.
Де Лорш здивовано глянув на хрестоносця:
Як так? Виходить, ви в мирний час напали на жінок і князя, який на власній землі будував замок?
Для слави Ордену і християнства нема безчесних вчинків.
Значить, той страшний рицар мститься за молоду жінку, вбиту вами в мирний час?
Хто підносить руку на хрестоносців, той — син пекла.
Пан де Лорш задумався, але вже не мав часу відповісти Данфельдові, бо поїзд в'їхав на широку, вкриту засніженою лепехою поляну, де князь зліз з коня, а за ним почали злазити й усі інші.
XXI
Досвідчені лісники під керівництвом головного ловчого почали розставляти довгим рядом по краю поляни мисливців таким способом, щоб вони, бувши самі під прикриттям, мали перед собою вільний простір для зручної стрільби з самострілів та луків. Дві короткі сторони поляни були загороджені сітями, за якими сховалися лісники-нагоничі, що мали наганяти звіра на стрільців, а коли його не вдавалось сполохати і він заплутувався в сітях,— добивати його рогатинами. Численні загони курпів, уміло розставлених величезним колом, повинні були гнати всяке живе створіння з глибини лісу на галявину. За стрільцями була напнута ще одна сітка, щоб звір, якому вдасться прорватися крізь їх ряд, міг бути добитий в її петлях.
Князь став в середині шерегу в неглибокому видолинку, що перетинав усю поляну. Головний ловчий, Мрокота з Моцажева, вибрав йому таке місце, знаючи, що цим видолинком бігтиме від загоничів з пущі найбільший звір. Князь тримав у руці самостріл, поблизу нього стояла під деревом рогатина, а трохи позаду стояли з сокирами на плечах два величезні, схожі на стовбури, охоронці; крім сокир, у них були готові вже, натягнуті самостріли, які вони мали подавати князеві в разі потреби. Княгиня й Дануся не злазили з коней, цього їм ніколи не дозволяв князь, побоюючись лютих турів та зубрів, від яких легше було врятуватись верхи, ніж пішки. Князь запросив де Лорша стати праворуч від себе і дозволив йому залишитись на коні, щоб охороняти дам. Схожий на довгий цвях, де Лорш став поодаль від княгині й держав у руці рицарського списа, з якого мазури нишком сміялися, як із зброї, мало придатної на ловах. Натомість Збишко, встромивши рогатину в сніг і взявши самостріл за плечі, стояв коло Данусі, поглядав на неї знизу вгору, часом щось шептав їй, а часом обіймав її ноги й цілував у коліна, бо вже зовсім не крився перед людьми з своїм коханням. Він заспокоївся аж тоді, коли Мрокота з Моцажева, який у пущі дозволяв собі бурчати навіть на князя, суворо наказав йому мовчати.