Спадало йому також на думку, що її напевне віддали заміж силоміць, і в душі він не обвинувачував її, тим більше, що вона була ще майже дитиною і не могла чинити по своїй волі. Натомість він обурювався проти Юранда і княгині Янушової, а коли думав про Данусиного чоловіка, то серце його аж розривалось від гніву, і він грізно поглядав на слуг, які везли його зброю. Збишко вирішив, що не кине їй служити і що навіть коли застане її чужою дружиною, то однак мусить покласти їй до ніг павині гребені. Але в цій думці було більше горя, ніж утіхи, бо він зовсім не знав, що робитиме далі.
Потішала його тільки думка про велику війну. Хоч йому й не хотілось жити без Дануськи, але він не думав, що неодмінно загине. Він відчував, що під час війни якимось чином заспокоїться і позбудеться всіляких турбот і прикростей. А велика війна вже наче висіла в повітрі. Невідомо було, відкіль бралися про неї вісті, бо між королем і Орденом ще був мир, і все ж таки, куди тільки Збишко не приїжджав, ні про що інше не говорили. Всі ніби передчували, що війна таки настане, а декотрі говорили одверто: "Для чого ж нам було об'єднуватись з Литвою, коли не проти вовківхрестоносців? Треба з ними покінчити раз і назавжди, щоб вони більше не шарпали нас". Інші казали ще й так: "Шалені ченці! Мало їм було Пловців! Смерть стоїть над ними, а вони ще зажерли Добжинську землю, то нехай же виригають її разом з кров'ю". І по всіх землях королівства готувалися серйозно, без похвальби, як готуються до бою не на життя, а на смерть, з глухою упертістю могутнього народу, який надто довго терпів наругу і тепер готувався до страшної відплати. По всіх садибах Збишко зустрічав людей, які були певні, що не сьогодні-завтра доведеться вирушати в похід, і навіть дивувався, бо, вважаючи, як і інші, що війна неминуча, не сподівався, що вона має бути так скоро, йому не спало на думку, що тут людське бажання випереджало події. Але він вірив не собі, а іншим, і в душі радів з цієї передвоєнної метушні, яку спостерігав на кожному кроці. Скрізь всі інші турботи поступалися перед турботою про коня і зброю, скрізь з великою пильністю оглядали списи, мечі, сокири, рогатини, шоломи, панцери, ремені коло нагрудників і попон. Ковалі день і ніч гупали молотками по залізних листах, виковуючи такі важкі лати, якими чи й могли б користуватись західні рицарі, але легко носили дужі дідичі з Великопольщі й Малопольщі. Старики діставали із скринь в комірчинах запліснявілі торби з гривнями, щоб спорядити на війну своїх дітей. Одного разу Збишко ночував у багатого шляхтича Бартоша з Біляв, батька двадцяти двох здорованів-синів, який заставив свої численні землі Ловицькому монастиреві, аби купити двадцять два панцери, стільки ж шоломів та іншого військового начиння. Хоч Збишко в Богданці й не чув нічого про війну, але подумавши, що зараз доведеться вирушати в Пруссію, дякував богу, що так добре озброєний. Його зброя справді викликала загальний подив. Збишка вважали за сина воєводи, а коли він розказував людям, що є простим шляхтичем, а таку зброю можна купити у німців за добрий удар сокирою, серця його слухачів загорялися воєнним запалом. І не один з них, не мігши вгамувати пожадливості, доганяв його по дорозі й казав: "Давай поб'ємося за неї". Але він поспішав і не хотів битися, а чех натягав самостріла. Збишко навіть перестав вивішувати по заїздах дошку з викликом, зміркувавши, що чим далі він од'їжджав від границі в глиб країни, тим менше люди розумілися на цьому й тим більше вважали його за дурня.
В Мазовії про війну говорили менше. Тут також вірили, що вона буде, але не знали — коли. У Варшаві було спокійно, тим більш, що двір перебував у Цеханові, який князь Януш перебудовував, власне будував наново після давнього литовського наскоку, коли від міста залишився тільки замок. У Варшаві Збишка прийняв Ясько Соха, староста замка, син воєводи Абрагама, який поліг біля Ворскли. Ясько знав Збишка тому, що був з княгинею в Кракові, отож прийняв і пригостив його з радістю, проте Збишко, перш ніж сісти за стіл, почав розпитувати його про Данусю, чи не вийшла вона разом з іншими придворними княгині заміж.
Але Соха не зміг йому на це відповісти. Князь і княгиня перебували в цехановському замку з ранньої осені. У Варшаві залишився тільки невеликий загін лучників та він для охорони. Соха чув, що в Цеханові відбувались всілякі забави та весілля, як то буває завжди перед пилипівкою, але котра з придворних вийшла заміж, а котра залишилась, про те він як чоловік жонатий не розпитував.
Але я думаю,— сказав він,— що Юрандівна не вийшла, бо без Юранда це не могло трапитись, а щоб Юранд приїжджав, не чути було. При дворі гостюють два хрестоносці, обидва комтури, один з Інсборка, другий із Щитна, а з ними нібито якісь іноземні гості, а в такому разі Юранд ніколи не приїжджає, бо білий плащ на хрестоносцеві доводить його до шаленства. Значить, не було Юранда, то не було й весілля. А як хочеш, то я пошлю гінця, скажу йому довідатись і негайно повертатися, хоч я певний, що ти ще застанеш Юрандівну дівчиною.
Я сам поїду завтра вранці, а за втіху бог тобі заплатить. Як тільки коні відпочинуть, так і поїду, бо не матиму спокою, поки не взнаю правди. Хай бог тобі заплатить, бо мені одразу полегшало.
Але Соха цим не обмежився й почав розпитувати шляхтичів та солдатів, які випадково гостювали в замку, чи не чув хто-небудь з них чогось про весілля Юрандівни. Проте жодний з них нічого не чув, хоч знайшлися такі, котрі були в Цеханові й навіть на деяких весіллях: "Хіба що хто-небудь взяв її в останні тижні або в останні дні". Могло, правда, бути й таке, бо в тодішні часи люди не дуже сушили собі голови роздумами. Таким чином Збишко пішов спати дуже підбадьорений. Уже лежачи в постелі, він подумав, чи не прогнати йому завтра Сандеруса, але вирішив, що цей пройдисвіт, знаючи німецьку мову, може стати йому в пригоді, коли він вирушить проти Ліхтенштейна. Подумав також, що Сандерус не збрехав йому, і хоч коштував чимало, бо їв і пив по корчмах за чотирьох, проте був послужливий і навіть трохи прив'язаний до нового пана. Головне ж — він умів писати, в цьому була його перевага не тільки над зброєносцем чехом, а й над самим Збишком.