Хрестоносці

Сторінка 52 з 214

Генрик Сенкевич

Я ще не зовсім вичуняв,— сказав Мацько, цілуючи абата в руку,— але приїхав, щоб поклонитись вам, моєму добродієві, подякувати за господарювання в Богданці і попросити вашого благословення, яке грішній людині найпотрібніше.

Я чув, що нам полегшало,— сказав абат, стискаючи його за голову,— і що ви дали обітницю відбути прощу до гробу нашої небіжчиці королеви.

Бо не знав, до якого святого звернутись, тому й звернувся до неї.

І добре зробили! — з запалом вигукнув абат.— Вона ліпша за інших, і нехай би хтось спробував їй позаздрити!

І в одну мить обличчя абата спалахнуло гнівом, щоки почервоніли, очі почали іскритись.

Присутні знали його запальну вдачу, тому Зих засміявся й вигукнув:

— Бий, хто в бога вірує!

Абат шумно віддихався, обвів очима присутніх, потім сам засміявся так само несподівано, як недавно раптом вибухнув гнівом, і, глянувши на Збишка, спитав:

— Оце ваш небіж і мій родич?

Збишко нахилився й поцілував його в руку, — Бачив його ще малим; тепер не впізнав би, — сказав абат.— Ану покажись!

І він почав оглядати його з ніг до голови бистрими очима, нарешті сказав:

— Надто вродливий! Панна, а не рицар! Мацько відповів на це:

Брали цю панну німці в танець, та тільки котрий взяв, так одразу й простягнувся і вже не встав.

І самостріл без корби натягає! — вигукнула раптом Ягенка.

Абат обернувся до неї:

— А ти чого тут?

Вона так почервоніла, що аж шия та вуха їй запашіли, і, страшенно збентежена, відповіла:

— Бо бачила...

— Стережись, щоб він тебе ненароком не встрелив, а то дев'ять місяців доведеться лікуватись.

Піснярі, прочанин і клірики вибухнули на ці слова

дружнім гучним сміхом, від якого Ягенка остаточно сторопіла, так що абат пожалів її і, піднявши руку, показав на широчезний рукав своєї ряси.

— Сховайся, дівчино,— сказав він,— бо в тебе кров із лиць бризне.

Тимчасом Зих посадовив Мацька на лаві і сказав Ягенці принести вина. Ягенка відразу ж побігла. Абат втупився очима в Збишка й заговорив:

— Ну, годі жартувати! Я прирівняв тебе до дівки не для того, щоб осоромити, а задля твоєї вроди, якій могла б позаздрити не одна дівчина. Але бачу, що ти хлопець хоч куди! Чув я і про твої діла під Вільною, і про фризів, і про Краків. Розказував мені Зих про все — розумієш?..

Він пильно подивився Збишкові в очі, потім заговорив знову:

— Якщо ти заприсягнув на три павиних чуби, то шукай їх! Це похвальний і вгодний богу вчинок — переслідувати ворогів нашого народу... Але коли ти дав і ще якусь обітницю, то знай, що я можу тебе від неї звільнити, бо маю на те силу.

— Еге! — сказав Збишко.— Якщо чоловік в душі своїй обіцяв господу Ісусу, то яка ж сила може його від того звільнити?

Почувши це, Мацько з осторогою глянув на абата, але той, видно, був у прекрасному настрої, бо замість вибухнути гнівом, весело погрозив Збишкові пальцем і сказав:

Ач, який мудрагель! Гляди, щоб з тобою не трапилось так, як з німцем Бейгардом.

А що з ним трапилось? — спитав Збишко.

А те, що спалили його на вогнищі.

За що?

— За те, що базікав, ніби світська людина здатна так само збагнути таємниці господні, як і духовна.

Суворо ж його покарали!

Але слушно! — гримнув абат. — Бо це блюзнірство проти святого духа. Що ж ви собі думаєте? Хіба може світська людина щось зрозуміти з божих таємниць?

Ніяк не може! — дружним хором озвалися мандрівні клірики.

А ви, шпільмани сидіть тихо! — сказав абат.— Бо ви теж ніякі не духовні, хоч і бриті у вас голови.

— Ми вже не шпільмани, не голодранці, а придворні вашої милості,— відповів один з них, в той же час заглядаючи до великої коновки, від якої здалека йшов Дух солоду і хмелю.

Дивіться-но!.. Говорить, немов з бочки! — вигукнув абат.— Гей, ти, патлатий! Чого ти в коновку заглядаєш? Латини там на дні не знайдеш.

Я не латини шукаю, а пива, та от не можу його знайти.

Абат звернувся до Збишка, який здивовано спостерігав цих придворних, і сказав:

— Все це clerici scholares, хоч кожен з них радий, би покинути книжку, а схопити лютню й тягатися з нею по світі. Я прихистив їх і годую, що ж маю робити? Нероби вони й волоцюги страшенні але вміють співати і трохи закуштували служби божої, отож маю від них при костьолі користь, а коли треба, то й оборону, бо декотрі з них хоробрі хлопці! А оцей прочанин балакає, ніби побував у святій землі, але марно питати його про які-небудь моря чи країни, бо він навіть не знає; як зветься грецький імператор та в якому місті він живе.

Я знав,— хрипким голосом відповів прочанин,— та як напала мене пропасниця на Дунаї, так усе з мене й витрясла.

Мене найбільше дивують мечі,— сказав Збишко,— ба я ніколи не бачив їх у мандрівних кліриків.

Їм дозволяється,— сказав абат,— вони не висвячені, а що я ношу меч при боці, то це не диво. Рік тому я викликав на герць Вілька з Бжозової за оті бори, що ви ними проїжджали в Богданець. Але Вільк не вийшов...

Як же він міг проти духовної особи вийти? — перебив Зих.

Абат спалахнув і, вдаривши кулаком об стіл, закричав:

— Коли я при зброї, то я не абат, а шляхтич!.. А він не вийшов, бо хотів уночі напасти на мене з своїми слугами в Тульчі. Ось чому я ношу меч при боці!.. Omnes leges, omniaque iura vim vi repellere cunctisque sese defensare permittunt. Ось чому і їм дав мечі.

Почувши латину, Зих, Мацько і Збишко примовкли і схилили голови перед мудрістю абата, хоч ніхто з них не зрозумів жодного слова. А абат ще деякий час поглядав навколо гнівними очима і, нарешті, сказав:

— Хто його знає, чи не нападе він на мене й тут?

Овва! Нехай тільки спробує! — загукали мандрівні клірики, хапаючись за руків'я мечів.

Та нехай би й напав! Бо щось мені вже нудно без бійки.

Не зробить він цього,— сказав Зих,— швидше приїде з поклоном і миром. Від борів він уже відмовився, а йдеться йому про сина... Знаєте!.. Але не буде так, як він хоче!..

Тимчасом абат заспокоївся і сказав:

— Я бачив молодого Вілька, як він пив з Чтаном у кшеснянській корчмі. Вони не впізнали нас у темряві і все балакали про Ягенку.

Тут він звернувся до Збишка:

— І про тебе.

— А чого вони від мене хотіли?

— Вони від тебе нічого не хотіли, тільки не подобається їм, що є поблизу Згожелиць третій. Тоді Чтан каже до Вілька: "От я йому видублю шкуру, то він не буде такий гарний". А Вільк відповідає: "Може, він нас злякається, а як ні, то я йому вмить маслаки поламаю!" А потім почали запевняти один одного, що ти їх злякаєшся.