Я ще не зовсім вичуняв,— сказав Мацько, цілуючи абата в руку,— але приїхав, щоб поклонитись вам, моєму добродієві, подякувати за господарювання в Богданці і попросити вашого благословення, яке грішній людині найпотрібніше.
Я чув, що нам полегшало,— сказав абат, стискаючи його за голову,— і що ви дали обітницю відбути прощу до гробу нашої небіжчиці королеви.
Бо не знав, до якого святого звернутись, тому й звернувся до неї.
І добре зробили! — з запалом вигукнув абат.— Вона ліпша за інших, і нехай би хтось спробував їй позаздрити!
І в одну мить обличчя абата спалахнуло гнівом, щоки почервоніли, очі почали іскритись.
Присутні знали його запальну вдачу, тому Зих засміявся й вигукнув:
— Бий, хто в бога вірує!
Абат шумно віддихався, обвів очима присутніх, потім сам засміявся так само несподівано, як недавно раптом вибухнув гнівом, і, глянувши на Збишка, спитав:
— Оце ваш небіж і мій родич?
Збишко нахилився й поцілував його в руку, — Бачив його ще малим; тепер не впізнав би, — сказав абат.— Ану покажись!
І він почав оглядати його з ніг до голови бистрими очима, нарешті сказав:
— Надто вродливий! Панна, а не рицар! Мацько відповів на це:
Брали цю панну німці в танець, та тільки котрий взяв, так одразу й простягнувся і вже не встав.
І самостріл без корби натягає! — вигукнула раптом Ягенка.
Абат обернувся до неї:
— А ти чого тут?
Вона так почервоніла, що аж шия та вуха їй запашіли, і, страшенно збентежена, відповіла:
— Бо бачила...
— Стережись, щоб він тебе ненароком не встрелив, а то дев'ять місяців доведеться лікуватись.
Піснярі, прочанин і клірики вибухнули на ці слова
дружнім гучним сміхом, від якого Ягенка остаточно сторопіла, так що абат пожалів її і, піднявши руку, показав на широчезний рукав своєї ряси.
— Сховайся, дівчино,— сказав він,— бо в тебе кров із лиць бризне.
Тимчасом Зих посадовив Мацька на лаві і сказав Ягенці принести вина. Ягенка відразу ж побігла. Абат втупився очима в Збишка й заговорив:
— Ну, годі жартувати! Я прирівняв тебе до дівки не для того, щоб осоромити, а задля твоєї вроди, якій могла б позаздрити не одна дівчина. Але бачу, що ти хлопець хоч куди! Чув я і про твої діла під Вільною, і про фризів, і про Краків. Розказував мені Зих про все — розумієш?..
Він пильно подивився Збишкові в очі, потім заговорив знову:
— Якщо ти заприсягнув на три павиних чуби, то шукай їх! Це похвальний і вгодний богу вчинок — переслідувати ворогів нашого народу... Але коли ти дав і ще якусь обітницю, то знай, що я можу тебе від неї звільнити, бо маю на те силу.
— Еге! — сказав Збишко.— Якщо чоловік в душі своїй обіцяв господу Ісусу, то яка ж сила може його від того звільнити?
Почувши це, Мацько з осторогою глянув на абата, але той, видно, був у прекрасному настрої, бо замість вибухнути гнівом, весело погрозив Збишкові пальцем і сказав:
Ач, який мудрагель! Гляди, щоб з тобою не трапилось так, як з німцем Бейгардом.
А що з ним трапилось? — спитав Збишко.
А те, що спалили його на вогнищі.
За що?
— За те, що базікав, ніби світська людина здатна так само збагнути таємниці господні, як і духовна.
Суворо ж його покарали!
Але слушно! — гримнув абат. — Бо це блюзнірство проти святого духа. Що ж ви собі думаєте? Хіба може світська людина щось зрозуміти з божих таємниць?
Ніяк не може! — дружним хором озвалися мандрівні клірики.
А ви, шпільмани сидіть тихо! — сказав абат.— Бо ви теж ніякі не духовні, хоч і бриті у вас голови.
— Ми вже не шпільмани, не голодранці, а придворні вашої милості,— відповів один з них, в той же час заглядаючи до великої коновки, від якої здалека йшов Дух солоду і хмелю.
Дивіться-но!.. Говорить, немов з бочки! — вигукнув абат.— Гей, ти, патлатий! Чого ти в коновку заглядаєш? Латини там на дні не знайдеш.
Я не латини шукаю, а пива, та от не можу його знайти.
Абат звернувся до Збишка, який здивовано спостерігав цих придворних, і сказав:
— Все це clerici scholares, хоч кожен з них радий, би покинути книжку, а схопити лютню й тягатися з нею по світі. Я прихистив їх і годую, що ж маю робити? Нероби вони й волоцюги страшенні але вміють співати і трохи закуштували служби божої, отож маю від них при костьолі користь, а коли треба, то й оборону, бо декотрі з них хоробрі хлопці! А оцей прочанин балакає, ніби побував у святій землі, але марно питати його про які-небудь моря чи країни, бо він навіть не знає; як зветься грецький імператор та в якому місті він живе.
Я знав,— хрипким голосом відповів прочанин,— та як напала мене пропасниця на Дунаї, так усе з мене й витрясла.
Мене найбільше дивують мечі,— сказав Збишко,— ба я ніколи не бачив їх у мандрівних кліриків.
Їм дозволяється,— сказав абат,— вони не висвячені, а що я ношу меч при боці, то це не диво. Рік тому я викликав на герць Вілька з Бжозової за оті бори, що ви ними проїжджали в Богданець. Але Вільк не вийшов...
Як же він міг проти духовної особи вийти? — перебив Зих.
Абат спалахнув і, вдаривши кулаком об стіл, закричав:
— Коли я при зброї, то я не абат, а шляхтич!.. А він не вийшов, бо хотів уночі напасти на мене з своїми слугами в Тульчі. Ось чому я ношу меч при боці!.. Omnes leges, omniaque iura vim vi repellere cunctisque sese defensare permittunt. Ось чому і їм дав мечі.
Почувши латину, Зих, Мацько і Збишко примовкли і схилили голови перед мудрістю абата, хоч ніхто з них не зрозумів жодного слова. А абат ще деякий час поглядав навколо гнівними очима і, нарешті, сказав:
— Хто його знає, чи не нападе він на мене й тут?
Овва! Нехай тільки спробує! — загукали мандрівні клірики, хапаючись за руків'я мечів.
Та нехай би й напав! Бо щось мені вже нудно без бійки.
Не зробить він цього,— сказав Зих,— швидше приїде з поклоном і миром. Від борів він уже відмовився, а йдеться йому про сина... Знаєте!.. Але не буде так, як він хоче!..
Тимчасом абат заспокоївся і сказав:
— Я бачив молодого Вілька, як він пив з Чтаном у кшеснянській корчмі. Вони не впізнали нас у темряві і все балакали про Ягенку.
Тут він звернувся до Збишка:
— І про тебе.
— А чого вони від мене хотіли?
— Вони від тебе нічого не хотіли, тільки не подобається їм, що є поблизу Згожелиць третій. Тоді Чтан каже до Вілька: "От я йому видублю шкуру, то він не буде такий гарний". А Вільк відповідає: "Може, він нас злякається, а як ні, то я йому вмить маслаки поламаю!" А потім почали запевняти один одного, що ти їх злякаєшся.