Христос, спаситель наш, простив розбійникові на хресті і ворогам своїм... _
Оце говорить справжній рицар! — озвався епіскоп Виш.
— Справжній! Справжній!
— ...Як же я міг би не простити,— вів далі Куно,— коли я не тільки християнин, а й чернець? Через це прощаю йому від щирого серця, як слуга Христа й чернець!
— Слава йому! — гукнув Повала з Тачева. — Слава! — повторили інші.
— Але,— казав далі хрестоносець,— я тут посол у вас і уособлюю в собі велич цілого Ордену, який є Орденом Ісуса Христа. Отож, хто заподіяв мені кривду як послові заподіяв її цілому Орденові, а хто образив Орден — образив самого Христа, і такої кривди перед богом і людьми я подарувати не можу. А коли ваш закон таку кривду може простити, то нехай про це дізнаються всі християнські государі.
Після цих слів зайшло мертве мовчання. Лише за хвилину подекуди почувся скрегіт зубів, тяжкі зітхання гамованої люті та схлипування Данусі.
До вечора всі серця були на боці Збишка. Ті самі рицарі, які зранку готові були на перший знак короля рознести його мечами, тепер напружено думали, яким би способом йому допомогти. Княгині вирішили удатися з проханням до королеви, щоб вона умовила Ліхтенштейна взяти свою скаргу назад або, в разі потреби, листовно попросила магістра Ордену, щоб той наказав Куно припинити справу. Цей спосіб здавався певним, бо Ядвіга була оточена такою шаною, що коли б великий магістр відмовив їй, на нього міг би впасти гнів папи й осуд всіх християнських государів. Це було майже ймовірно ще й тому, що Конрад фон Юнгінген був чоловік спокійний і набагато лагідніший за багатьох своїх попередників. На нещастя епіскоп краківський Виш, що був заразом і головним лікарем королеви, якнайсуворіше заборонив хоч би єдиним словом прохопитись їй про цю справу. "Вона ніколи не хоче й слухати про смертні вироки,— говорив епіскоп, — і коли мовиться навіть про звичайного розбійника, вона бере те все близько до серця, а що ж буде тепер, коли йдеться про голову молодика, який небезпідставно міг би надіятись на її милость? Всяке хвилювання може спричинитись до тяжкої недуги, а її здоров'я для цілого королівства важить більше, ніж десять рицарських голів". Зрештою, він попередив, що коли хтось наважиться всупереч його забороні турбувати королеву, він на того стягне королівський гнів та прокляне церковним прокляттям.
Обидві княгині злякалися цієї погрози й вирішили мовчати перед королевою, а натомість доти благати короля, поки він не появить якоїсь ласки. Увесь двір і всі рицарі були вже на боці Збишка. Повала з Тачева обіцяв говорити на суді щиру правду, але давати свідчення, сприятливі для молодого рицаря, і всю справу висвітлити, як хлоп'ячу запальність. При всьому тому кожен передбачав, а кастелян Ясько з Тенчина на весь голос заявив, що коли хрестоносець наполягатиме, то суд може бути досить суворим.
Це тим більш обурювало рицарські серця проти Ліхтенштейна, і не один з них думав або й говорив відкрито: "Він посол, і його не можна викликати на герць, але коли він повернеться до Мальборга, не дай боже, щоб він сконав своєю смертю". І то були не пусті погрози, бо рицарям, які носили пас, не вільно було сказати жодного слова на вітер: коли хтось щось обіцяв, то мусив або ту обіцянку виконати, або загинути. Найзавзятішим виявився грізний рицар Повала,— в Тачеві у нього була улюблена донька одних літ з Данусею, через що Данусині сльози вкрай зворушили його серце.
Того ж дня він відвідав Збишка у в'язниці, радив йому не впадати в розпач і розказав про просьби обох княгинь і про сльози Данусі... Збишко, почувши, що дівчина задля нього впала королю до ніг, розчулився тим вчинком до сліз і, не знаючи, як виявити свою вдячність і смуток, сказав, витираючи долонею повіки:
— Ой! Нехай же її бог благословить, а мені якнайшвидше дозволить побитися за неї кінному чи пішому! Замало я їй німців обіцяв,— треба було їй обіцяти стільки, скільки має років. Нехай тільки Ісус Христос мене з цієї халепи визволить, то я вже для неї не поскупую!..
І він підняв угору повні вдячності очі...
Спочатку костьолові якому-небудь щось обіцяй,— сказав пан з Тачева,— бо коли твоя обітниця буде вгодна богові, тоді ти напевне скоро опинишся на волі. А по-друге, слухай: пішов до Ліхтенштейна твій дядько, а потім піду ще й я. Не буде ніякої ганьби, коли ти перепросиш його за провину — бо завинив же, і не якогось там Ліхтенштейна, а посла перепрошуватимеш. Згодний?
Коли мені такий рицар, як ваша милость, каже, що так годиться,— я зроблю! Але якщо захоче, щоб я його перепрошував так, як він хотів, коли ми їхали з Тинця, то нехай краще мені зітнуть голову. Дядько залишиться, і дядько йому відплатить, коли німцьове посольство скінчиться...
Побачимо, що він скаже Мацькові,— мовив Повала.
А Мацько справді увечері був у німця, але той прийняв його погордливо: навіть не сказав засвітити світла і розмовляв з ним у сутінках. Тому старий рицар повернувся від нього хмурний, як ніч, і звернувся до короля. Король прийняв його доброзичливо, бо вже зовсім заспокоївся, і коли Мацько став навколішки, він зараз же сказав йому встати і спитав, чого рицар бажає.
Милостивий государю, — мовив Мацько,— була
провина, мусить бути й кара, бо інакше не було б на світі ніякого закону. Тільки є тут і моя провина, бо я не тільки не гамував природної запальності цього підлітка, а ще й заохочував її. Так я його виховував, а потім змалку виховувала його війна. Це моя провина, милостивий королю, бо я не раз йому говорив; спочатку рубай, а потім побачиш, кого зарубав. І на війні воно було добре, а от при дворі погано! Але то хлопець — щире золото, останній з роду, і жаль мені його дуже...
— Він зганьбив мене, зганьбив королівство, — сказав король, — що ж мені його за те медом мастити?
А Мацько замовк, бо на згадку про Збишка жаль раптом стиснув йому горло, і аж після довгої паузи він зміг, нарешті, промовити схвильованим і уривчастим голосом:
— Я навіть не знав, що так люблю його, — це виявилось аж тепер, коли нас спіткало нещастя. Але я старий, а він останній в роду. Не буде його — не буде нас.
Милостивий королю й государю, змилуйся ж над нашим родом!