Того вечора тут грали не тільки в шашки і шахи, а й у кості, і іграм була приділена більша увага, ніж розмові, яку глушили пісні та надто гучний оркестр. Проте серед загального гомону наставали хвилини тиші. Скориставшись одною з них, Зиндрам з Машковиць удав, ніби нічого не знає, і запитав великого магістра, чи люблять Орден його піддані на всій території. Конрад фон Юнгінген відповів:
— Хто любить хрест, той повинен любити й Орден. Відповідь сподобалась і орденським братам і гостям,
і вони почали його хвалити. А магістр, задоволений з цієї похвали, вів далі:
— Хто нам друг, тому під нашою владою добре, а хто недруг, на того маємо два способи.
— Які саме? — спитав польський рицар.
— Ваша честь, мабуть, не знає, що я з моїх покоїв ходжу в цю трапезну маленькими сходами в стіні, а поруч з тими сходами є така собі склеписта кімната. Якби ви потрапили до тієї кімнати, ви б узнали перший спосіб.
— Дійсно так! — загукали брати.
Пан з Машковиць догадався, що магістр говорить про "вежу, повну золота", якою вихвалялись хрестоносці. Подумавши трохи, він відповів:
— Колись давним-давно один німецький государ показав нашому послові, на ймення Скарбек, таку кімнату і сказав: "Я маю чим перемогти твого короля!" А Скарбек докинув туди ще свого коштовного персня і промовив: "Іди, золото, до золота, ми, поляки, більше любимо залізо..." І знаєте, ваша честь, що потім було? Потім був Гундсфельд...
— А що таке Гундсфельд? — разом запитало кільканадцять рицарів.
— Гундсфельд,—спокійно відповів Зиндрам,— це таке поле, на якому не встигали загрібати німців, тому їх кінець кінцем загрібали собаки.
Почувши таку відповідь, і рицарі, й орденські брати розгубились і не знали, що відповісти. А Зиндрам з Машковиць ніби на закінчення додав:
— Золотом проти заліза нічого не вдієш.
— Ого! — вигукнув магістр.— Залізо якраз і є наш другий спосіб. Ви бачили, ваша честь, на Підзамчі зброярські майстерні? Там молоти день і ніч кують такі панцери й мечі, яких не знайдете ніде в світі.
У відповідь на це Повала з Тачева простягнув руку на середину стола, взяв тесака на лікоть завдовжки й на півп'яді завширшки, яким розрубували м'ясо, і легко, ніби пергамент, згорнувши його в трубку, підняв угору, щоб усім було видно, і. подав магістрові:
— Якщо й мечі ваші з такого заліза,—сказав він,— то небагато ви ними докажете.
Він задоволено усміхнувся, а духовні й світські рицарі повставали з своїх місць, підбігли юрбою до великого магістра і стали передавати один одному згорнутий в трубку тесак. Але ніхто нічого не сказав, бо серця їхні здригнулися перед такою силою.
— Клянусь головою святого Діборія! — кінець кінцем,вигукнув магістр.— У вас, пане, залізні руки.
А бургундський граф додав:
І з луччого, ніж це, заліза. Він так скрутив тесака, наче той зроблений з воску.
І навіть не почервонів і жили йому не набрякли!— вигукнув один з братів.
Це через те, що наш народ простий,— відповів Повала.—Він не знає таких достатків і вигід, які я тут бачу, тому загартований.
Тут до нього підійшли італійські І французькі рицарі й заговорили з ним своїми дзвінкими мовами, про які старий Мацько говорив, що вони схожі на бряжчання олов'яних мисок. Рицарі захоплювались його силою, а він цокався з ними келихом і відповідав:
— У нас на бенкетах часто роблять такі речі, а як трапиться невеликий тесак, то його й деякі дівки згинають.
Але німцям, які любили хизуватися перед іноземцями своїм зростом і силою, було соромно, їх поривала злість, тому старий Гельфенштейн крикнув через весь стіл:
— Це ганьба для нас! Брате Арнольде фон Баден, покажи, що й наші кості не з церковних свічок! Дайте йому тесак!
Слуги зараз же принесли тесак і поклали перед Арнольдом, але він чи то розгубився перед стількома свідками, чи справді мав менше, ніж Повала, сили в пальцях, бо зігнув тесак тільки наполовину, а скрутити не здолав.
І не один з іноземних гостей, яким хрестоносці досі нашіптували, що взимку буде війна з королем Ягеллом, глибоко задумався й тепер пригадав, що зима в цій країні дуже люта і що краще було б повернутись, поки не пізно, під лагідніше небо, до рідного замка.
І дивно було, що таке спадало їм на думку в липні, в чудову погоду і спеку.
XXXVI
В Плоцьку Збишко й Мацько не застали князівського двору, бо князь з княгинею і вісьмома дітьми на запрошення княгині Ганни Данути поїхали в Черськ. Від єпіскопа вони дізналися про Ягенку, що вона мала залишитись у Спихові коло Юранда аж до його смерті. Це було якраз до речі, бо вони й самі хотіли їхати до Спихова. Мацько всіма способами вихваляв Ягенку, яка замість їхати в Черськ, де не бракувало всіляких розваг і танців, поїхала до вмираючої людини, котра не була їй навіть родичем.
— Може, вона зробила це й тому, щоб не розминутися з нами,— сказав старий рицар.— Я давно вже не бачив її і радий буду побачити, бо знаю, що дівчина зичить мені добра. Мабуть, виросла і стала ще краща, ніж була.
А Збишко сказав:
Вона дуже змінилася. Була гарна завжди, але я пам'ятаю її простою дівкою, а тепер їй... хоч у королівські покої.
Невже так змінилася? Та воно й зрозуміло: Ягенка ж із старовинного роду Ястжембців із Згожелиць, у котрих бойовий клич "На учту!".
Вони трохи помовчали, потім старий рицар озвався знову:
— Мабуть, воно так і буде, як я тобі казав, що їй захочеться до Згожелиць.
— А мені дивно, що вона звідти виїхала.
— Виїхала тому, що хотіла бути коло хворого абата, який не мав належного догляду. До того ж Ягенка боялася Чтана й Вілька, а я сам сказав їй, що її братам буде безпечніше без неї, ніж з нею.
— Звичайно, нападати на сиріт вони не будуть. Мацько задумався.
— Але бог його знає, чи не помстилися вони мені за те, що я вивіз її, і чи зосталася з Богданця хоч одна поліняка! Не знаю також, чи здолаю оборонитися від них, як повернусь. Вони молоді й дужі, а я старий.
— Е, це вже кажіть тому, хто вас не знає,— відповів Збишко.
Мацько говорив це так, аби говорити, бо йому хотілося чогось іншого, і тепер він тільки махнув рукою:
— Аби я був не хворів у Мальборзі, то ще було б сяк-так! — сказав старий рицар.— Але про це поговоримо в Спихові.