Бачив я, як він спохмурнів. З нього великий знавець воєнної справи, і кажуть, ніхто в світі краще за нього її не знає.
Коли так, то війни, мабуть, не буде.
Якщо хрестоносці побачать, що вони дужчі, то якраз буде. І скажу вам щиро: хай би вже швидше щось трапилось, бо жити нам так далі не можна...
Приголомшений і своїм власним і загальним горем, Збишко схилив голову, а Мацько сказав:
— Шкода великого королівства, і я боюсь, коли б господь не покарав нас за надмірну зухвалість. Пам'ятаєш, як наші рицарі коло кафедрального собору у Вавелі перед месою, тоді, коли тобі мали зітнути голову й не зітнули, викликали самого Тімура Кривоногого,— того, котрий володіє сорокома державами і котрий наскладав з людських голів гори... Їм ще мало хрестоносців! Вони хотіли б викликати всіх на світі, і це може прогнівити бога.
На цю згадку Збишко схопив себе за волосся і розпачливо закричав:
— А хто ж мене тоді врятував від ката, коли не вона! О боже! Моя Данусько!.. О боже!..
І він став рвати на собі волосся та гризти кулаки, щоб стримати ридання,— так заболіло його серце від раптового нападу горя.
— Хлопче! Май бога в серці!.. Перестань! — гамував його Мацько.— Що ж ти вдієш? Заспокойся! Перестань!
Але Збишко довго не міг заспокоїтись і опам'ятався аж тоді, коли Мацько, який справді був ще хворий, так ослаб, що захитався і впав на лаву зовсім непритомний. Тоді юнак поклав його на тапчан, дав напитися вина, яке прислав замковий комтур, і сидів над ним доти, поки старий рицар не заснув.
Другого дня вони прокинулись пізно, але бадьоріші і здоровші.
Ну,— сказав Мацько,— мабуть, мені ще не час умирати, і я так думаю, що коли б мене обвіяв польовий вітер, то я міг би й на коні всидіти.
Посли затримаються тут ще кілька днів, — відповів Збишко,— бо до них весь час приходять люди з просьбою про видачу полонених, захоплених у Мазовії або в Великопольщі на розбої, але ми можемо їхати, коли захочете і коли здужатимете. В цей час увійшов Глава.
Ти, бува, не знаєш, що там роблять посли? — спитав його старий рицар.
Оглядають Високий замок і костьол, — відповів чех.— Замковий комтур сам їх водить, а потім вони підуть у головну трапезну на обід, на який великий магістр має запросити й ваші милості.
— А що ти робив зранку?
— Я придивлявся до німецької найманої піхоти, яку муштрували їхні капітани, і порівнював з нашою чеською.
— Хіба ти пам'ятаєш чеську?
— Рицар Зих із Згожелиць узяв мене в полон підлітком, але пам'ятаю добре, бо змалку цікавився такими речами.
— Ну, і що ж?
Та нічого! Звісно, німецька піхота сильна й добре навчена, але ж це воли, а наші чехи — вовки. Коли б дійшло що до чого, то ваші ж милості знають: воли вовків не їдять, а вовки дуже охочі до яловичини.
Це правда,— сказав Мацько, який, видно, дещо знав про це,— хто об ваших тернеться, то відскочить, як від їжака.
В бою кінний рицар вартий десятьох піхотинців,— сказав Збишко.
Але Марієнбург може здобути тільки піхота,— відповів зброєносець.
На цьому розмова про піхоту закінчилась, бо Мацько, стежачи за своїми думками, сказав:
— Чуєш, Главо, сьогодні, як підживлюсь та відчую в собі силу, то й поїдемо.
— Куди? — спитав чех.
— Звісно куди — в Мазовію. До Спихова,— сказав Збишко.
— І там уже й залишимось?
Мацько запитливо глянув на Збишка, бо вони ще не говорили про те, що мають робити далі. Можливо, у юнака було готове рішення, але він, видно, не хотів смутити ним дядька, і тому відповів ухильно:
Спочатку ви повинні вичуняти.
А потім що?
Потім? Повернемось до Богданця. Я ж знаю, як ви любите Богданець.
А ти?
І я його люблю.
Я не кажу, щоб ти не їхав до Юранда,— повільно промовив Мацько,— бо якщо він помре, його треба достойно поховати. Але ти слухай, що я тобі казатиму, бо ти ще молодий і розумом зі мною не зрівняєшся. Нещаслива вона якась земля, той Спихов. Коли тобі трапилось щось доброго, то в іншому місці, а там нічого, тільки горе та турботи.
Правду кажете,— мовив Збишко,— але там Данусина труна...
Перестань! — вигукнув Мацько, побоюючись, що Збишка несподівано схопить такий самий напад розпачу, як учора.
Але на обличчі юнака позначились тільки розчулення і смуток.
Ще буде час поговорити,—сказав він згодом.— У Плоцьку вам все одно треба буде відпочити.
Догляду там вашій милості не бракуватиме,— докинув Глава,
Правда!—сказав Збишко.— Вам відомо, що Ягенка там? Вона — придворна княгині Земовітової. Та ви ж знаєте, бо самі туди її привезли. Була вона і в Спихові. Мені аж дивно, що ви у Скірвоїлла нічого мені про неї не сказали.
Не тільки була в Спихові, а й більше: без неї Юранд і досі або обмацував би костуром шлях, або вмер би десь при дорозі. Я привіз її до Плоцька, щоб владнати справу з абатовою спадщиною, а не говорив про неї через те, що хоч би і сказав, то нічого від цього не змінилося б. Тоді ти, бідолашний, ні на що не зважав.
Дуже вона вас любить,— сказав Збишко.— Хвалити бога, що не потрібні були ніякі листи, але вона дістала листа про вас від княгині і Через княгиню — від орденських послів.
Хай бог її благословить, кращої дівчини й на світі нема! — сказав Мацько.
В цей час з'явилися Зиндрам з Машковиць і Повала з Тачева. Вони почули, що Мацько вчора знепритомнів, і прийшли відвідати його.
Слава Ісусу Христу,— переступивши поріг, сказав Зиндрам.— Як ся маєте сьогодні?
Спасибі! Помаленьку! Збишко каже, що якби мене обвіяв вітер, то було б і зовсім добре.
А чому б не бути?.. Буде! Все буде добре! — докинув Повала.
І відпочив я як слід! —сказав Мацько.—Не так, як ваші милості, що, як я чув, повставали рано.
Спочатку до нас приходили тутешні люди обмінювати полонених,—сказав Зиндрам,— а потім ми оглядали господарство хрестоносців: Підзамчя й обидва замки.
Путнє господарство й путні замки! — похмуро буркнув Мацько.
Певно, що путні. На костьолі у них арабські оздоби. Хрестоносці розказували, що навчилися такого мурування у сарацинів на острові Сіцілії. А в замках у них стелі в залах підтримуються поодинокими або груповими колонами. Побачите самі, в головній трапезній. Укріплення також скрізь міцнющі, як ніде в світі. Таких мурів найбільше кам'яне ядро не вколупає. Аж любо дивитися...