Проте Збишко не міг до жодного з них доступитися одразу, бо місцеві мазовецькі рицарі оточили кожного з них тісним колом і розпитували про Краків, про двір, про забави, про різні бойові переваги, а заразом роздивлялися на їхні пишні убори, на змащені для міцності яєчним білком зачіски, маючи все це за взірець вишуканості і пристойності.
Повала з Тачева сам упізнав Збишка і, протовпившись крізь мазурів, підійшов до нього.
Я впізнав тебе, юначе,— сказав він, стискаючи йому руку.— Як же ти поживаєш і звідкіля тут узявся? Боже ти мій! Бачу, ти вже носиш рицарського паса й остроги. Інші до сивого волосу на це чекають, але ти, видно, достойно служиш святому Георгієві.
Щасти вам боже, шляхетний пане,— відповів Збишко.— Коли б я звалив з коня найзнатнішого німця, то не зрадів би так, як радію з того, що бачу вас у доброму здоров'ї.
— Я також радий. А де твій батько?
— Не батько, а дядько. Він у хрестоносців у неволі, і я везу за нього викуп.
— А та дівчина, що накрила тебе наміткою? Збишко нічого не відказав, тільки звів повні сліз
очі вгору, а пан з Тачева побачив це і промовив:
— Земля — це місце сліз... тільки сліз! Але ходім на лаву під горобину, розкажеш мені про свої тяжкі пригоди.
І він повів його в куток подвір'я. Там вони сіли поруч, і Збишко став розказувати про нещастя Юранда, про викрадення Данусі і про те, як він її шукав і як вона вмерла. Повала уважно слухав, і на його обличчі позначалося то здивування, то гнів, то обурення, то співчуття. Нарешті, коли Збишко скінчив, Повала промовив:
— Я розкажу про це королю, нашому владареві! Він і так має зажадати у магістра, щоб вони випустили малого Яська з Креткова, і домагатися суворої кари для тих, хто його викрав. А викрали його через те, що він багатий, і вони хочуть викупу. Їм байдуже підняти руку навіть на дитину.
Він на деякий час задумався, потім став говорити ніби сам до себе:
— Ненажерне це плем'я, гірше за турків і татар. В душі вони бояться й короля, і нас, проте не можуть втриматися від грабежу. Нападають на села, вирізують кметів, топлять рибалок, як ті вовки, хапають дітей. А що ж було б, якби не боялися!.. Магістр надсилає до іноземних дворів на короля скарги, а в очі йому світить, бо краще за інших знає нашу силу. Але кінець кінцем він перебере міру!
Повала знову на хвилину замовк, а потім поклав руку на плече Збишка.
Я розкажу королю,— повторив він,— а в ньому вже здавна, як окріп у горшку, клекотить гнів, і ти можеш бути певний, що причинців твого нещастя не мине тяжка кара.
З них, пане, вже немає жодного живого,— відповів Збишко.
Повала доброзичливо глянув на нього і сказав:
Бодай же тебе! Ну, видно, ти свого не даруєш. Тільки одному Ліхтенштейнові ще не віддячив, але я знаю, що не міг. Ми також у Кракові викликали його, але без дозволу магістра він не може битися; магістр, покладаючись на його розум, весь час посилає його до різних дворів, отож не так легко й дасть цей дозвіл. Для цього треба війни, дай нам боже її діждатися.
Спочатку я повинен викупити дядька.
Так... Зрештою, я питався про Ліхтенштейна. Його нема тут, не буде і в Рацьонжі, він посланий до англійського короля за лучниками. А за дядька нехай тебе голова не болить. Якщо король або місцева княгиня скаже слово, то магістр не дозволить крутити з викупом.
— Тим більше, що я маю значного бранця, багатого рицаря де Лорша, якого вони дуже шанують. Він був би радий вклонитися вам, пане, бо ніхто більше за нього не захоплюється славетними рицарями.
Сказавши це, Збишко кивнув головою до пана де Лорша, котрий стояв неподалік, а той, уже розпитавши, з ким молодий рицар говорить, квапливо підійшов до них, бо й справді палав бажанням познайомитися з таким славетним рицарем, як Повала.
Коли Збишко познайомив їх, гельдернець якнайчемніше вклонився і сказав:
— Потиснути вашу руку — велика честь, але ще більша — зустрітися з вами в турнірі або в бою.
Порівняно з невеликим і худорлявим паном де Лоршем рицар з Тачева здавався велетнем. Він усміхнувся на ці слова й відказав:
— А я радий, що ми зустрінемось за повними кубками і, дасть бог, ніколи інакше.
Де Лорш трохи завагався й якось несміливо відповів:
— Проте, якби ви, шляхетний пане, захотіли твердити, що панна Агнешка з Длуголясу не найкраща і не найцнотливіша пані в світі... для мене була б велика честь... заперечити і...
Він замовк і став дивитися Повалі в очі з пошаною і навіть з захопленням, однак допитливо й уважно.
А Повала, чи то через те, що міг роздушити його, як горіх, двома пальцями, чи то через свою незмірну добродушність і веселість, голосно засміявся і сказав:
— Свого часу і я дав був обітницю княгині бургундській, а вона тоді була років на десять старша за мене; якби ви, пане, захотіли твердити, що моя княгиня бургундська не старша за вашу панну Агнешку, тоді нам довелося б негайно сідати на коней...
Почувши це, де Лорш з хвилину здивовано дивився на пана з Тачева, потім обличчя його почало тремтіти, і він, нарешті, щиро зареготав.
А Повала нахилився, взяв його на руки, підняв угору й почав колихати так легко, ніби пан де Лорш був немовля.
— Рах! Рах! — як каже єпіскоп Кропило, — сказав він. — Ви мені подобаєтесь І, їй же богу, ми не будемо битись ні за яких паній.
Потім він обійняв його й поставив на землю, бо саме в цей час біля брами загриміли труби й увійшов князь Земовіт плоцький з дружиною.
— Тутешній князь з княгинею прибувають раніш за князя Януша,— мовив Повала Збишкові,— бо хоч учта і в старости, але в Плоцьку все-таки вони господарі. Ходімо зі мною до княгині, ти ж знаєш її ще з Кракова, коли вона клопоталася за тебе перед королем.
І, взявши Збишка за руку, він повів його через подвір'я. За князем і княгинею йшли придворні кавалери й дами, так розкішно й пишно одягнені з приводу присутності короля, що все подвір'я заяскравіло від них, немов од квітів. Підходячи з Повалою, Збишко здалека придивлявся, чи не зустріне кого знайомого, і раптом аж спинився від здивування.
Позаду княгині він і справді побачив знайому постать і обличчя, але таке серйозне, прекрасне й шляхетне, що подумав спочатку, чи, бува, не помилився.