Він сидів і дивився на неї, але вона не розплющувала очей. Аж як минуло, стільки часу, скільки треба, щоб повільно проказати "Отче наш" і "Богородицю", губи її здригнулись, вона зітхнула і, немов бачачи крізь сплющені повіки, прошепотіла:
— Збишко...
Він вмить упав перед нею навколішки, схопив її за схудлі руки і, в захваті цілуючи їх, заговорив уривчастим голосом:
— Хвалити бога! Данусько! Ти мене впізнала! Голос його розбудив її остаточно, вона сіла; на постелі і з розплющеними вже очима повторила:
— Збишко...
Дануся закліпала очима і здивовано почала озиратися навколо.
— Ти вже на волі!— промовив Збишко.— Я вирвав тебе від них, і ми поїдемо до Спихова.
Але вона звільнила свої руки з його рук і сказала: — Це все через те, що не було татового дозволу. Де княгиня?
— Опам'ятайся, моя ягідко. Княгиня далеко, а ми одбили тебе у німців.
Вона ніби не чула цих слів і, немов щось пригадавши, сказала:
— Ой лихо! Вони забрали мою лютню й розбили
об мур,
— Господи милосердний! — вигукнув Збишко.
Він аж тепер помітив, що очі її каламутні й блискучі, а лиця палають. В ту ж мить йому спало на Думку, що вона, мабуть, тяжко хвора і двічі вимовила його ім'я з гарячки.
Серце його задрижало від розпачу, на чолі виступив холодний піт.
— Данусько! — покликав він.— Ти мене бачиш і розумієш?
А вона відповіла покірним і благаючим голосом:
— Пити!.. Води!
— Господи милостивий!
І Збишко вискочив з хати. Перед дверима, він натрапив на старого Мацька, який саме йшов довідатись, що там робиться, і, кинувши на ходу одне слово: "Води!" помчав до струмка, що плинув недалеко Серед заростей і моху.
За хвилину Збишко повернувся з повним кухлем і подав його Данусі; вона почала жадібно пити. Мацько, який перед тим увійшов до хати, подивився на хвору і спохмурнів.
— Що в неї — гарячка? — спитав він.
Так! — простогнав Збишко.
Вона розуміє, що ти говориш?
Ні.
Старий нахмурив брови, потім став чухати потилицю.
— Що ж його робити?
— Не знаю.
— Єдина тільки є рада...— почав Мацько.
Але в цю мить Дануся перебила його. Напившись води, вона втупила в нього свої, розширені від гарячки очі і сказала:
— І вам я нічим не завинила. Майте ж змилування!
— Я маю над тобою змилування, моя дитино, і бажаю тобі тільки добра,— зворушено відповів старий рицар.
Потім він звернувся до Збишка:
— Слухай! Не варто залишати її тут. Коли її обвіє вітер та обігріє сонце, то, може, їй стане легше. Не втрачай, хлопче, розуму, а бери дівчину в ті самі ноші, в яких її везли, або на сідло, і в дорогу! Розумієш?
Сказавши це, він вийшов з хати, щоб дати останні розпорядження, але, глянувши поперед себе, став, як укопаний.
Сильний піший загін, озброєний списами і бердишами, з чотирьох боків стіною обступив хати, смолярні й поляну.
"Німці!" подумав Мацько.
І жах сповнив його душу. Він умить вхопився за руків'я меча, зціпив зуби і стояв, схожий на дикого звіра, якого несподівано оточила зграя собак і який готується до відчайдушної оборони.
Тимчасом від смолярної купи до нього йшов велетень Арнольд з якимось другим рицарем і, наблизившись, сказав:
— Колесо фортуни швидко обертається. Був я ваш бранець, а тепер — ви мої.
Сказавши це, він погордливо глянув на старого рицаря, немов на якусь нижчу істоту. Арнольд не був ні злим, ні жорстоким, але мав притаманну всім хрестоносцям властивість: в нещасті вони були згідливі, а коли відчували за собою більшу силу, не могли вгамувати безмежної пихи до переможених.
— Ви — бранці! — погордливо повторив він. Старий рицар похмуро глянув навколо, В грудях його билося не тільки не полохливе, а аж надто відважне серце. Коли б він був у панцері й на бойовому коні, коли б поруч з ним був Збишко та коли б у них були в руках мечі, сокири або оті страшні "дерева", якими так вправно орудувала тодішня польська шляхта, він, можливо, спробував би пробитись крізь стіну списів і бердишів. Але Мацько стояв перед Арнольдом піший, сам один, без панцера, і, побачивши, що слуги вже покидали зброю, та подумавши, що Збишко сидить у хаті коло Данусі зовсім безоружний, зрозумів: виходу ніякого нема.
І він повільно витягнув з піхов меч і кинув під ноги тому рицареві, котрий стояв коло Арнольда, Незнайомий рицар не менш пиховито, ніж Арнольд, але люб'язно заговорив хорошою польською мовою:
— Як вас звати, пане? Якщо ви дасте мені слово, я не наказуватиму вас в'язати, бо бачу, що ви пасований рицар і по-людськи обійшлися з моїм братом.
— Слово! — відповів Мацько.
Назвавши себе, він запитав, чи вільно йому буде увійти до хати й попередити небожа, "аби не вчинив чогось шаленого". Діставши дозвіл, Мацько зник за дверима, а через деякий час вийшов з мізерикордією в руці.
Мій небіж не має при собі навіть меча,— сказав він,— і просить дозволу залишитись коло своєї дружини, поки ви не рушите в дорогу.
Нехай залишається,— сказав Арнольдів брат,— я пошлю йому їжу й питво, бо в дорогу ми рушимо не зараз, тому що люди потомлені, та й самим нам треба підживитись і спочити. Просимо й вас, пане, до компанії.
Вони повернулися й пішли до того самого багаття, біля якого Мацько провів ніч, але чи то через пиху, чи через властиву хрестоносцям нечемність вони пішли попереду, дозволяючи Мацькові йти позаду. А він, як чоловік бувалий і в усьому досвідчений, запитав:
— Просите, пане, як гостя чи як бранця?
Брат Арнольда засоромився, спинився і сказав: — Пройдіть наперед, пане.
Старий рицар так і зробив, але, щоб не вражати самолюбства людини, від якої могло багато залежати, сказав:
— Видно, пане, що ви не тільки знаєте різні мови, а й додержуєте правил чемності.
Арнольд, який розумів лише деякі слова, спитав: — Вольфгапг, про що йдеться, що він говорить?
— Слушно говорить! відповів Вольфганг, якому, видно, приємно було чути Мацькові слова.
Вони сіли коло багаття, куди їм принесли їсти й пити. Мацькова наука не пішла в ліс — Вольфганг частував його першого. Старий рицар довідався з розмови, яким чином вони з Збишком опинилися в пастці. Вольфганг, менший брат Арнольда, вів з Члуховського замка загін піхоти до Готтесвердера проти бунтівниківжмудинів. Але вони йшли з далекої комтурії і не могли наздогнати кінноти. А Арнольд не чекав їх, знаючи, що по дорозі зустріне інші загони піхоти з близьких до литовської границі міст і замків. Через те менший брат відстав на кілька денних переходів і саме перебував на дорозі навпроти смолярні, коли орденська служка, що втекла вночі, повідомила його про пригоду, яка спіткала його старшого брата. Арнольд вислухав це оповідання, повторене йому по-німецьки, задоволено усміхнувся й заявив, що сподівався на такий кінець.