В таких розмовах і думках відбувалась їх подорож до Спихова. Після погожого дня настала тиха, зоряна ніч, тому вони не спинялись на ночівлю, тільки тричі добре погодували коні, ще затемна переїхали границю і в супроводі найнятого провідника перед ранком опинились на спиховській землі. Старий Толіма, очевидно, залізною рукою підтримував там порядок, бо як тільки вони заглибились у ліс, проти них виїхало двоє озброєних слуг, які, однак, бачачи, що це не військо, а невеликий загін, не тільки пропустили їх далі без запитань, але й провели через недоступні для необізнаних людей трясовини та мочари.
В городищі гостей прийняли Толіма і ксьондз Калеб. Звістка про те, що якісь добрі люди привезли пана, блискавкою облетіла залогу. Та коли слуги побачили, яким вийшов з рук хрестоносців їхній пан, зірвалась така буря погроз і обурення, що якби в спиховських підземеллях знайшовся ще який-небудь хрестоносець, ніяка людська сила неспроможна була б врятувати його від страшної смерті.
Верхові "парубки" хотіли одразу сідати на коні, їхати на границю, схопити, скільки вдасться, німців і покласти їх голови до ніг свого пана, але Мацько вгамував їх, бо знав, що німці сидять по містечках і городищах, а сільська людність — це ті самі поляки, тільки що живуть вони під гнітом чужинців. Проте ні гомін, ні крик, ні скрипіння колодязних журавлів не розбудили Юранда, якого перенесли на ведмежій шкурі з воза в кімнату на ліжко. Коло нього залишився ксьондз Калеб, його давній друг, що любив Юранда, як рідного, й почав молитися, щоб Христос повернув нещасному очі, язика й руку.
Зморені подорожні, поснідавши, також пішли відпочивати. Мацько прокинувся вже геть після полудня і наказав слузі покликати Толіму.
Знаючи від чеха, що Юранд перед виїздом наказав усім коритися Збишкові й устами ксьондза віддав йому в спадщину Спихов, він звернувся до старого владним тоном:
— Я — дядько вашого молодого пана, і поки він не повернеться, управлятиму Спиховом.
Толіма схилив свою сиву, трохи подібну до вовчої голову і, приклавши долоню до вуха, запитав:
— Отже, ви, пане, шляхетний рицар з Богданця?
— Так,— відповів Мацько.— Звідки ти про мене знаєш?
— Тут вас дожидав і питав про вас молодий пан Збишко.
Почувши це, Мацько забув про свою поважність, схопився на ноги і крикнув: — Хіба Збишко в Спихові?
Був, пане. Два дні тому виїхав.
Боже мій! Звідки ж він прибув і куди поїхав?
— Прибув з Мальборга, по дорозі заїжджав у Щитно, а куди виїхав — не сказав.
Не сказав?
Може, сказав ксьондзові Калебові?
— Ой господи милостивий! Це ж ми розминулися!— б'ючи себе по стегнах руками, промовив Мацько. А Толіма приклав долоню й до другого вуха:
Як кажете, пане?
Де ксьондз Калеб?
У старого пана, коло його ліжка.
— Покличте його! Або ні... Я сам до нього піду. — Я його покличу! — сказав старий і вийшов. Але перш ніж він привів ксьондза, прийшла Ягенка.
— Иди-но сюди! Знаєш що? Два дні тому тут був Збишко.
Вона вмить змінилась на обличчі, а ноги в тісних смугастих холошах помітно затремтіли.
— Був і поїхав? — спитала вона схвильовано.— Куди?
— Два дні тому, а куди — може, ксьондз знає.
— Треба йти до нього! — рішуче сказала дівчина.
За якусь мить увійшов ксьондз Калеб. Гадаючи, що Мацько викликав його, щоб спитати про Юранда, він, не ждучи запитання, сказав; — Ще спить.
— Я чув, що тут був Збишко? —вигукнув Мацько.
— Був. Два дні тому як виїхав.
Куди?
Він і сам не знав... Шукати... Поїхав до жмудської границі, де зараз війна.
Ради бога, розкажіть, отче, все, що про нього знаєте!
Знаю тільки те, що чув від нього. Був він у Мальборзі, здобув там заступництво магістрового брата, який вважається у них найпершим рицарем. З його наказу Збишко може шукати по всіх замках.
Юранда і Дануську?
Так, але Юранда він не шукав, бо йому сказали, що той уже помер.
Розкажіть усе спочатку.
Зараз, нехай тільки віддихаюсь та опам'ятаюсь, бо повертаюся з іншого світу.
Як так з іншого світу?
З того світу, куди конем не доїдеш, а з молитвою дійдеш. Від ніг Ісуса Христа, якого я просив змилуватись над Юрандом.
Ви просили чуда?.. Маєте таку силу? — з великим зацікавленням спитав Мацько.
Я не маю ніякої сили, але її має спаситель, і коли він захоче, то поверне Юрандові й очі, і язика, і руку...
Якщо захоче, то, звісно, зробить,— відказав Мацько,— хоч ви й не про абищо просили.
Ксьондз Калеб нічого не відповів, може, тому, що недочув, бо очі у нього були якісь затуманені, видно, що він недавно справді щиро молився.
Ксьондз закрив обличчя руками і деякий час мовчав. Нарешті він стрепенувся, протер рукою очі і сказав:
Тепер питайте.
Яким чином Збишко сподобався самбійському війтові?
Він уже не війт самбійський...
Це мені байдуже... Ви думайте про те, про що я питаю, і розказуйте, що знаєте.
Сподобався він йому на турнірі. Ульріх любить битися на герцях, отож бився і з Збишком, бо в Мальборзі дуже багато гостей-рицарів, для яких магістр влаштував змагання. Трапилось так, що в Ульріха коло сідла лопнула попруга, і Збишко легко міг збити його з коня, але він, побачивши це, кинув списа на землю і ще й підтримав супротивника.
— Ага! Бачиш! — вигукнув Мацько, звертаючись до Ягенки.— І за це його Ульріх полюбив?
Еге ж, за це він його й полюбив. Не хотів уже з ним битися ні гострими, ні тупими списами і полюбив його. А коли Збишко розказав йому про своє горе, Ульріх, дбаючи про рицарську честь, страшенно розгнівався й повів його до свого брата, магістра, скаржитись. Дай йому боже за це спасіння, бо небагато з-поміж хрестоносців таких, котрі люблять справедливість. Казав мені також Збишко, що батато допоміг йому своїми свідченнями на його користь і пан де Лорш, якого хрестоносці шанують за знатний рід і багатство.
Що ж з тієї скарги та свідчень вийшло?
Вийшло те, що великий магістр суворо наказав щитнинському комтурові негайно одіслати до Мальборга всіх спиховських бранців, не виключаючи й Юранда. Про Юранда комтур відписав, що той помер від ран і похований у Щитні біля костьолу. Інших бранців, серед яких була й придуркувата дівка, він одіслав, але нашої Данусі з ними не було.
Казав зброєносець Глава,— відповів Мацько,— що той — вбитий Збишком при мазовецькому дворі— Ротгер також згадував про якусь недоумкувату дівку. Він казав, що хрестоносці вважали її за Юрандівну, а коли княгиня зауважила йому, що вони знали справжню Юрандівну й бачили, що вона не недоумкувата, він відповів: "Воно-то правда, але ми думали, що її підмінила нечиста сила".