— А Дануська? А її батько?
Це саме я й казав княгині. Але в душі я радий, бо виходить, що й нас кривдити небезпечно. Ми таки знаємо, як ухопити в руку топорище та гарненько махнути сокирою! А щодо Дануськи і Юранда, то це правда. Я гадаю так само, як і чех, що їх уже нема на світі, але насправді цього ніхто напевне не знає... Того Юранда мені також жаль, бо й за життя він за дівчину багато намучився, і якщо загинув, то тяжкою смертю.
Коли при мені хто-небудь про нього згадає, я так одразу й подумаю про татуся, якого теж на світі нема,— сказала Ягенка.
Кажучи це, вона підняла вгору свої зволожені слізьми, чудові оченята. Мацько похитав головою і відказав:
— Він напевне в бога на пораді й у вічному раюванні, бо кращої за нього людини не було, мабуть, в усьому нашому королівстві...
— Ой, що не було, то не було! — зітхнула Ягенка. Дальшу розмову їм перебив хлоп-провідник, який
раптом спинив свого коня, повернув його назад, галопом підскочив до Мацька й вигукнув якимось дивним, зляканим голосом:
— Ради бога, подивіться, пане рицарю, хто це йде до нас з пагорка?
— Хто? Де? — вигукнув Мацько.
— А он де! Якийсь велетень, чи що...
Мацько з Ягенкою зупинили коней, подивились туди, куди показував провідник, і справді побачили на гребені пагорка, за півстадії або й більше, якусь постать, котра значно перевищувала звичайні людські розміри.
— Він правду каже, що чоловік великий,— буркнув Мацько.
Потім скривився, раптом плюнув набік і сказав:
— Цур йому!
— Чого ви заклинаєте? — спитала Ягенка.
Бо я згадав, як такого самого ранку ми із Збишком побачили на дорозі з Тинця до Кракова отакого самого ніби велетня. Тоді казали, що то Вальгер Вдалий. А потім виявилось, що то був пан з Тачева, проте нічого доброго з того не вийшло. Цур йому!
То не рицар, бо йде пішки,— придивляючись, сказала Ягенка.— Я навіть бачу, що при ньому нема ніякої зброї, тільки палицю держить у лівій руці...
І мацає нею поперед себе, немов уночі,— додав Мацько.
І ледве ступає. Сліпий, чи що?
Сліпий, їй-богу, сліпий!
Вони рушили кіньми й через деякий час спинилися перед стариком, який надзвичайно повільно сходив з пагорка, шукаючи перед собою костуром дороги.
Це був справді чоловік величезного зросту, хоч зблизька й перестав здаватися їм велетнем. Вони також впевнились, що він був сліпий. Замість очей у нього були дві червоні западини. У нього не було також кисті правої руки, на місці якої теліпався вузол з брудного ганчір'я. Біле волосся спадало йому аж на плечі, а борода сягала до пояса.
— У бідолахи нема ні поводатаря, ні собаки, і він сам помацки шукає дороги,— озвалася Ягенка.— Боже мій, ми ж не можемо залишити його без допомоги. Не знаю, чи зрозуміє він мене, але я заговорю до нього по-нашому.
Сказавши це, вона хутко зіскочила з коня і, підійшовши до старика, почала шукати грошей в шкіряному гаманці, який висів у неї на поясі.
А той, почувши перед собою кінський тупіт і розмову, витягнув поперед себе костура й підняв угору голову, як то роблять сліпі.
— Слава Ісусу Христу! — сказала дівчина.— Дідусю, ви розумієте по-християнськи?
Почувши її молодий, ніжний голос, старик здригнувся, по обличчю його пробіг якийсь дивний проблиск хвилювання і зворушення, він закрив повіками свої порожні западини й раптом, кинувши костур, впав перед нею навколішки й підняв руки вгору.
— Встаньте, я й так допоможу вам. Що з вами? — здивовано спитала Ягенка.
Але він нічого не відповів, — тільки дві сльози покотились по його щоках, аз уст вирвався схожий на стогін звук:
А-а! а!
Господи милосердний! Він німий, чи що?
А-а! а!
При ньому він підняв руку; спочатку зробив нею знак хреста, потім став водити лівою долонею по губах.
Не зрозумівши Його, Ягенка глянула на Мацька, який сказав:
Здається, він показує, що йому одрізали язика.
Вам одрізали язика? — спитала дівчина.
— А! а! а! а! — кілька разів повторив старик, киваючи головою.
Після цього він показав пальцями на очі, далі простягнув праву руку без кисті, а лівою ніби рубонув по ній.
Тепер його зрозуміли обоє.
— Хто вам це зробив? — спитала Ягенка.
Старик знову кілька разів зробив у повітрі знак хреста.
— Хрестоносці! — крикнув Мацько.
На підтвердження старик опустив голову на груди. Настало мовчання. Тільки Мацько і Ягенка занепокоєно перезирались, бачачи перед собою доказ нещадної жорстокості й браку міри в покаранні, що ними відзначались орденські рицарі.
— Страшні порядки! — сказав, нарешті, Мацько. Тяжко його покарали, але бог його знає, чи справедливо. Про це ми не допитаємось. Хоч би знати, куди його відвезти, бо це, видно, чоловік з цієї місцевості, Він розуміє по-нашому, бо тут простий народ такий самий, як і в Мазовії.
— Ви розумієте, що ми говоримо? — спитала Ягенка,
Старик кивнув головою. — А ви тутешній?
Ні,— відповів він на мигах.
То, може, ,з Мазовії?
Так.
Підданий князя Януша? — Так.
— Що ж ви робили у хрестоносців? Старик не зміг відповісти, але обличчя його вмить набрало такого болісного виразу, що жалісливе серце
Ягенки пройнялося ще глибшим співчуттям; навіть
Мацько, якого далеко не все могло зворушити, сказав:
— Напевне, скривдили ного, псявіри, і, може, й без невинно.
Я гонка поклала в долоню бідолахи кілька монет.
— Слухайте,— сказала вона,—ми не залишимо вас напризволяще. Поїдемо з нами в Мазовію, і там у кожному селі питатимемо, чи воно не ваше. Може, якось допитаємось. Але зараз встаньте, бо ми ж не святі.
Проте старик не встав. Навпаки, він схилився й обняв її ноги, немов віддаючи себе на її опіку і дякуючи їй, але в той же час на його обличчі відбилося здивування й навіть розчарування, — може, тому, що він чув дівочий голос, а долонею торкнувся до ялових чобіт, які звичайно взували в подорож рицарі і зброєносці.
Ягенка сказала:
— Так воно й буде. Ось зараз під'їдуть наші вози, і ви зможете відпочити й підживитися. Але в Мазовію поїдете не відразу, бо нам раніше треба побувати в Щитні.
Почувши це слово, старик підхопився на ноги. На його обличчі позначились жах і здивування. Він розвів руки, наче хотів перегородити дорогу, а з уст його стали вириватись дикі, повні розпачу звуки.