"Та який же це Вальгер!" подумав юнак.
Збишко під'їхав уже так близько, що міг би сягнути списом до незнайомого; а той, бачачи перед собою прекрасно озброєного рицаря, доброзичливо посміхнувся до нього і сказав:
Слава Ісусу Христу!
На віки вічні.
Чи то не двір княгині мазовецької отам унизу?
Так і є.
Значить, з Тинця їдете?
Але на це вже не було відповіді, бо Збишко так здивувався, що навіть не почув запитання. Якусь хвилину він стояв, як укопаний, не вірячи своїм очам: на чверть стадії за незнайомим чоловіком він побачив кільканадцять вершників, а на чолі їх, значно попереду, їхав рицар, весь у блискучих латах, в білому сукняному плащі з чорним хрестом і в сталевому шоломі з пишним павиним чубом на гребені.
— Хрестоносець!! — шепнув —Збишко. Побачивши хрестоносця, Збишко подумав що бог
почув його молитву, змилосердився над ним і посилає йому такого німця, про якого він просив у Тинці, що треба користатися з ласки божої, отож, не вагаючись ні на хвилю, перш ніж усе це промайнуло у нього в голові і поки не встиг охолонути від здивування, нагнувся в сідлі, похилив ратище на половину кінського вуха і, вигукуючи родовий клич: "Гради! Гради!" — щодуху помчав на хрестоносця.
А той, також здивувавшись, спинив коня й не нахиляв свого списа, що стримів догори від стремена, ніби не певний, що нападають на нього.
— Нахили списа! — верещав Збишко, б'ючи гострими кінцями залізних стремен коня в боки.
— Гради! Гради!
Відстань між ними все зменшувалась. Хрестоносець, бачачи, що напад спрямований таки на нього, спинив коня, наставив зброю і, коли спис от-от уже мав ударити його в груди, чиясь могутня рука переламала його при самій Збитковій руці, немов суху очеретину, потім та сама рука з такою силою шарпнула за поводи його коня, що той зарився всіма чотирма копитами в землю і став, як укопаний.
— Шалений чоловіче, що ти робиш? — залунав басовитий грізний голос— На посла нападаєш, короля ганьбиш!
Збишко подивився й побачив того самого велетня, якого вважали за Вальгера і який поперелякував придворне жіноцтво княгині.
Пускай на німця! Хто ти такий? — закричав Збишко, хапаючись за руків'я сокири.
Покинь сокиру! Бога ради, покинь сокиру, кажу, бо з коня скину! — ще грізніше загукав незнайомий.— Образив королівську величність і будеш відданий до суду.
Потім звернувся до людей, що їхали за хрестоносцем, і крикнув:
— До мене!
Тимчасом під'їхав Мацько з стурбованим і зловісним обличчям. Він добре розумів, що Збишко вчинив, як шалений, і що ця справа може мати для нього згубні наслідки, проте готовий був до бою. Весь загін невідомого рицаря і хрестоносця становив не більш як п'ятнадцять чоловік, озброєних частково списами, частково самострілами, так що два одягнені в панцер рицарі могли б з ними битися не без надії на перемогу. Мацько подумав також про те, що коли сутичка може довести до суду, то чи не краще їм уникнути його — пробитися крізь цих людей, а потім десь переховатися, поки минеться буря. Отож він вишкірив зуби, як вовк, готовий укусити, і, пробившись конем між Збитком і незнайомим чоловіком, почав питати, одночасно тримаючись за меч:
— Хто ви такі? Які ваші права?
— Права наші такі,— відповів незнайомий,— що король доручив мені охороняти спокій у цій місцевості, а звуть мене Повала з Тачева.
Почувши це, Мацько і Збишко подивились на рицаря, поховали напіввитягнуті мечі до піхов і посхиляли голови. І не тому, що страх їх пойняв,— посхиляли вони голови перед гучним і добре відомим їм ім'ям, бо Повала з Тачева, шляхтич знаменитого роду й могутній вельможа, який володів величезними просторами земель коло Радома, був разом з тим і одним з найславетніших рицарів у королівстві. Піснярі оспівували його в піснях як взірець честі й мужності нарівні з іменами Завіші з Гарбова, і Фарурея, і Скарбка з Гури, і Добка з Олесниці, і Яська Нашана, і Миколая з Москожова, і Зиндрама з Машковиць. А в той час він до певної міри ще й репрезентував особу короля, отож кинутись на нього — це було однаково, що підкласти голову під сокиру ката.
Тому Мацько, вже охолонувши, озвався сповненим шаноби голосом:
— Честь і поклін вам, пане, та вашій славі й мужності.
— Поклін і вам, пане,— відповів Повала,— хоч волів би познайомитися з вами не в такій тяжкій пригоді.
— Чому ж так?
Повала звернувся до Збишка:
Що ж ти, юначе, наробив? На широкому шляху, під боком у короля, напав на посла! Ти знаєш, що тобі за це буде?
Напав на посла, бо молодий і дурний, через те йому легше на щось наважитись, ніж добре подумати,— сказав Мацько.— Але ви не осудите його суворо, коли я розкажу вам, у чому річ.
Не я його судитиму. Моє діло тільки взяти його в кайдани...
Як же це так? — озвався Мацько, знову похмуро глянувши на гурт людей.
— З королівського наказу.
Після цього запанувало мовчання.
— Але він шляхтич,— промовив нарешті Мацько.
— То нехай присягнеться рицарською честю, що з'явиться на всякий суд.
Присягаюсь честю! — вигукнув Збишко.
— От і добре. Як же вас звуть? Мацько назвав своє ім'я і герб.
Якщо ви належите до двору княгині Янушової, то просіть її, щоб оступилася за вас перед королем.
Ми не належимо до двору. Їдемо з Литви від князя Вітольда. Бодай би ми були ніякого двору не зустріли! Через цю зустріч хлопця й спіткало нещастя.
І Мацько почав розказувати, що сталося в корчмі, говорив про зустріч з двором княгині та про Збиткову обітницю, аж нарешті розгнівався на Збишка, що череї нього вони потрапили в таке скрутне становище, і закричав:
А бодай ти був поліг під Вільною! Що ж ти собі думав, шмаркачу!
Ну,— сказав Збишко,— після того, як дав обітницю, молився Ісусові Христу, щоб німців мені якнайбільше послав, і подарунки йому обіцяв, отож як побачив павине пір'я та плащ з хрестом, якийсь голос одразу заговорив у мені: "Бий німця, бо то чудо!" Ну, я й кинувся, та хто б і не кинувся?
Слухайте, перебив Повала.— Я не зичу вам зла, бо бачу, що цей юнак завинив швидше через молодечу легковажність, ніж через злість. І я радий би зовсім не звертати уваги на його вчинок і їхати собі далі, немов нічого й не сталося. Але міг би зробити так лише в тому разі, коли б оцей комтур обіцяв, що не поскаржиться королю. Просіть його про це, може, він пожаліє підлітка.