Збишко зрозумів кілька слів з мови де Лорша, а чого не зрозумів, те переклав йому Миколай; зрадівши, Збишко схопив в обійми де Лорша і так стиснув його, що той аж крекнув.
Князь сказав Збишкові:
— А ти неодмінно хочеш теж їхати?
— Неодмінно, милостивий пане. Що ж мені залишається робити? Хотів би здобути Щитно, хоч би зубами довелося його гризти, але як же починати війну без дозволу?
Той, хто почав би війну без дозволу, каявся б під катівським мечем,— сказав князь.
Звичайно, закон є закон,— відказав Збишко. — Ще хотів би я викликати всіх, хто був у Щитні, але кажуть люди, що Юранд нарізав їх там, як волів, і невідомо, хто з них живий, а хто вбитий... Клянусь богом і святим хрестом, що не залишу Юранда до останнього подиху!
Така шляхетна мова мені до вподоби! — сказав Миколай з Длуголясу. — Ти до Щитна сам не подався, то й видно, що маєш розум, бо й дурний догадався б, що вони там ні Юранда, ні його дочки не тримають, а вивезли їх десь до інших замків. За те, що ти сюди приїхав, бог нагородив тебе Ротгером.
Звичайно! — сказав князь.— Як ми чули від Ротгера, з тих чотирьох живим лишився тільки старий Зігфрід, а інших бог уже покарав або твоєю, або Юрандовою рукою. Щодо Зігфріда, то він не такий негідник, як ті, але, мабуть, найжорстокіший за всіх. Погано, що Юранд і Дануся в його руках, треба їх швидко рятувати. Щоб тебе також не спіткало лихо, дам тобі до магістра листа. Слухай же добре і запам'ятай, що їдеш не як посол, а як посланець, а я магістрові напишу так: коли вони свого часу зробили замах на мою особу, потомка їх добродійників, то цілком імовірно, що вони схопили і Юрандівну, тим більш, що люті були на Юранда. І попрохаю магістра, щоб наказав пильно шукати її, а коли хоче моєї приязні, то нехай негайно віддасть її тобі в руки.
Почувши це, Збишко впав князеві до ніг і, обнявши його коліна, сказав:
А Юранд, милостивий пане! А Юранд! Оступіться й за нього! Якщо він смертельно поранений, то нехай хоч у власній дідизні та коло дітей помре.
Оступлюсь і за Юранда,—ласкаво сказав князь.— Магістр повинен вислати двох суддів, і я також двох, які за законом рицарської честі розглянуть вчинки комтурів і Юранда. А ці четверо оберуть ще одного, який буде у них головою, і як вони всі вирішать, так і буде.
На цьому нарада скінчилася, після чого Збишко попрощався з князем, бо незабаром треба було вирушати в дорогу. Але перед тим, як мали розходитись, досвідчеиий Миколай з Длуголясу, який добре знав хрестоносців, одвів Збишка вбік і запитав:
— А свого слугу чеха візьмеш з собою до німців?
— Звісно, що він мене не покине. А хіба що? Жаль мені його. Хлопець він хоч куди, але слухай, що я тобі скажу: ти з Мальборга благополучно виїдеш, хіба що викличеш якогось дужчого за себе, а він напевне загине.
— Чому?
— Бо псявіри-хрестоносці обвинувачували його в тому, що він зарізав де Фурсі. Повинні були писати про його смерть магістрові й напевне написали, що чех пролив його кров. Цього йому в Мальборзі не подарують. Чекає на нього суд і помста, то як же ти переконаєш магістра в його невинності? До того ж він викрутив руку Данфельдові, який був родичем великого шпитальника. Шкода мені твого зброєносця, і, повторюю, якщо він поїде, то по свою смерть.
— Не поїде по смерть, бо я залишу його в Спихові. Проте сталося інакше, бо трапились події, через які
чех не залишився в Спихові. Збишко і де Лорш вирушили з своїм почтом другого ж дня вранці. Де Лорш, якого ксьондз Вишонек звільнив від обітниці, даної Ульріці де Ельнер, їхав щасливий і весь час думав про вроду Ягенки з Длуголясу, тому мовчав; а Збишко, не мігши з ним говорити про Данусю через те, що вони погано розуміли один одного, розмовляв з Главою, який досі нічого не знав про подорож до хрестоносців.
Їдемо до Мальборга,— сказав Збишко,— а коли я повернуся, бог його знає... Може, скоро, може, весною, може, за рік, а може, й зовсім не повернуся, розумієш?
Розумію. Ваша милость їде, мабуть, для того, щоб викликати тамтешніх рицарів. І слава богу, бо у кожного ж рицаря є зброєносець.
Ні,— відказав Збишко.— Не за тим я їду, щоб їх викликати, хіба, може, сама по собі нагода трапиться, а ти зовсім не поїдеш, а залишишся вдома, в Спихові.
Почувши це, чех спочатку дуже зажурився й почав жалісно нарікати, а потім просити молодого рицаря, щоб узяв і його з собою.
— Я присягнув, що не залишу, вашої милості, присягнув хрестом і честю. А коли б вашу милость спіткала якась лиха пригода, як би я показався на очі моїй пані в Згожелицях? Я їй присягнув, пане! Змилуйтеся ж надо мною, щоб я не зганьбив себе перед нею.
А не присягав ти їй, що будеш мене слухати? — запитав Збишко.
Як же ні! В усьому, тільки не в тому, щоб піти від вас геть. Якщо ваша милость оджене мене, то я поїду віддалік, щоб в разі потреби бути під рукою.
Я тебе не відганяю і не віджену, — відповів Збишко. — Але який же я був би твій пан, коли б не міг тебе нікуди послати або відчепитися від тебе хоч би на один день? Не будеш же ти стояти на до мною, як кат над доброю душею! А щодо бійки, то як же ти мені поможеш? Не кажу на війні, бо на війні люди б'ються гуртом, але не будеш же ти за мене битися на герці. Якби Ротгер був дужчий за мене, то не на наших санях був би його панцер, а мій на його санях. До того ж знай, що мені там з тобою буде гірше і що ти можеш накликати на мене небезпеку.
— Як так, ваша милость? ...
І Збишко розповів йому те, що чув від Миколая з Длуголясу: що комтури не можуть взяти на себе вбивства де Фурсі, отже, обвинуватили його й переслідуватимуть помстою.
— А якщо вони тебе схоплять,— закінчив він,— то можеш і головою наложити.
Почувши це, чех спохмурнів, бо розумів, що то правда, але мимоволі ще правив своєї:
Та тих же, що мене бачили, вже й на світі нема, бо одних, як кажуть, побив старий пан із Спихова, а Ротгера — ваша милость.
Тебе бачили слуги, котрі їхали недалеко від них, та живий ще і старий хрестоносець, який, напевне, сидить зараз у Мальборзі, а як не сидить, то приїде, бо його, дасть бог, викличе магістр.
На це вже нічого було відповісти, і вони аж до Спихова їхали мовчки. Там застали всіх у бойовій готовності, бо старий Толіма сподівався, що або хрестоносці нападуть на городище, або Збишко, повернувшись, поведе їх рятувати старого пана. На всіх переходах через багна і в самому городищі чатувала сторожа. Хлопи були озброєні, і тому, що звикли до війни, охоче ждали німців, сподіваючись на багату здобич. У замку