На хрестоносцеві був вкритий фініфтю блакитний панцер, такі ж набедреники й шолом з піднятим забралом та з пишним павиним султаном на гребені. Збишкові груди, боки й спину окривав чудовий міланський панцер, здобутий свого часу в бійці з фризами. На голові у нього був незакритий шолом з козирком і без пір'я, на ногах чоботи з волової шкіри. На лівих руках супротивники несли щити з гербами: на щиті хрестоносця вгорі була шахівниця, внизу — три леви, що стояли на задніх лапах, на Збитковому — тупа підкова. В правих руках вони держали страшні широкі сокири, насаджені на дубові почорнілі топорища, довші за руку дорослої людини. Їх супроводили зброєносці: Глава, якого Збишко називав Гловачем, і ван Кріст, обидва в темних залізних панцерах і обидва також з сокирами і щитами.
В гербі ван Кріста був кущ дроку, а герб чеха схожий був на Помяна, з тією різницею, що в бичачій голові замість сокири стримів увігнаний до половини в око короткий меч.
Сурма залунала вдруге, а після третього сигналу супротивники, згідно з умовою, мали сходитись на бій. Тепер їх відділяла одного від одного лише невелика, посипана сірим попелом, відстань, і над цією відстанню, немов зловісний птах, витала смерть. Проте, перш ніж був поданий третій сигнал, Ротгер підійшов до стовпів, між якими сиділи князь і княгиня, підвів свою закуту в сталь голову і промовив таким гучним голосом, що його почули в усіх закутках галереї:
— Беру за свідків бога, тебе, достойний князю, і все рицарство цієї землі, що не винен за ту кров, яка буде пролита.
Хрестоносець був такий певний себе і своєї перемоги, що серця присутніх знову пойняв страх. А простодушний Збишко звернувся до свого чеха і сказав:
— Смердить мені оця похвальба хрестоносця: вона була б доречна після моєї смерті, а не тепер, поки я живий. У цього хвалька павиний чуб на шоломі, а я спершу на три таких і дав обітницю, а потім — на стільки, скільки пальців на обох руках. От бог мені й послав його!
Пане... — запитав Глава, нахиляючись і набираючи в жменю трохи попелу з снігом, щоб не сковзалось у руці топорище.— Може, дасть бог, що я швиденько впораюсь з оцим прусським шмаркачем, то чи можна мені буде якщо не рубонути хрестоносця, то принаймні підчепити його топорищем і звалити на землю?
Боже тебе борони!— вигукнув Збишко.— Ти вкрив би ганьбою себе й мене.
В цей час сурма подала третій сигнал. Зачувши його, зброєносці, швидко й запально скочили один до одного, а рицарі пішли один проти одного повільніше й розважніше, як того вимагали до першої сутички їх звання й гідність.
На зброєносців мало хто звертав увагу, але ті з досвідчених воїнів і челяді, котрі на них дивились, одразу зрозуміли, яку величезну перевагу над своїм супротивником, має Глава. Сокира в руках, німця ходила важче, а щит рухався повільніше. З-під панцера видно було його ноги, довгі, але кволі й не такі пружні, як сильні ноги чеха. Чех напав так нестримно, що ван Кріст з самого початку мусив відступати. Одразу стало видно, що один із супротивників налетів на другого, як буря, що один напирає, натискає, тне, як блискавка, а другий, відчуваючи над собою смерть, тільки обороняється, щоб якось віддалити від себе страшну мить. Так воно й було насправді. Цей хвалько, який взагалі ставав на бій лише тоді, коли вже не було іншого виходу, зрозумів, що зухвалі й необачні його слова привели до боротьби з страшним силачем, якого він повинен був уникати, як своєї погибелі; і тепер, коли німець відчув, що кожен удар супротивника міг би звалити вола, він остаточно злякався. Він навіть забув, що недосить відбивати удари щитом, а треба їх і завдавати. Бачив над собою зблиски сокири й гадав, що кожен з них — останній. Підставляючи щит, мимоволі заплющував очі з почуттям страху та сумніву, чи розплющить їх ще раз. Зрідка він сам завдавав удару, не сподіваючись дістати супротивника, і тільки все вище підіймав щит над головою, щоб ще і ще раз захиститись.
Нарешті він почав знесилюватись, а чех бив та й бив усе дужче. Як під високої сосни під сокирою лісоруба відскакують великі тріски, так під ударами чеха почали крушитися й відпадати шматки панцера німецького зброєносця. Верхній край щита прогнувся і тріснув, нараменник з правого плеча з перерубаним і вже закривавленим ременем упав на землю. Волосся на голові ван Кріста наїжилось — і його пойняв смертельний жах. Він з усієї сили вдарив ще раз і другий по щиту чеха, але впевнившись нарешті, що від страшної сили супротивника немає порятунку і що врятувати його може тільки якесь незвичайне зусилля, раптом усією вагою тіла й панцера кинувся під ноги Глави.
Вони обидва впали на землю й почали боротися, качаючись і перевертаючись на снігу. Але чех незабаром опинився зверху, якусь хвилину ще перемагав відчайдушні зусилля супротивника, нарешті придавив коліном залізну Сітку на його животі й витягнув з-за паска коротку тригранну мізерикордію.
— Змилуйся! — тихо прошепотів ван Кріст, дивлячись чехові в очі.
Але той замість відповіді витягнувся на ньому, щоб легше дістати руками до його шиї, і, розрізавши під підборіддям ремінну застібку, двічі вдарив невдаху в горло гостряком у напрямі грудей.
Очі ван Кріста закотилися під лоб, руки й ноги засовались по снігу, немов зчищаючи з нього попіл, а за хвилину він витягнувся й завмер, тільки ще видималися запінені червоною піною губи та цівкою била з горла кров.
Чех устав, обтер об одяг німця мізерикордію, підняв сокиру і, спершись на неї, почав спостерігати тяжчу й упертішу бійку, свого рицаря з братом Ротгером.
Західні рицарі в той час уже звикли до вигід і розкоші, тимчасом як дідичі в Малопольщі, Великопольщі та в Мазовії жили ще суворим і простим життям, через що навіть у чужих і неприязних до них людей викликали подив фізичною силою та витривалістю в усякій праці. Тому й зараз всім здавалося, що Збишко переважає хрестоносця міццю рук і ніг, так, само як зброєносець переважав ван Кріста, але здавалося також, що він, як молодший, поступається перед Ротгером вправністю.
В усякому разі Збишкові пощастило в тому, що супротивник вибрав для бою сокири, тобто зброю, якою не можна було фехтувати. Коли б вони билися на довгих або коротких мечах, де треба було знати різні прийоми боротьби та захисту, німець мав би значну перевагу. Проте і Збишко, і глядачі з рухів та орудування щитом і так зрозуміли, що перед ними небезпечний і досвідчений супротивник, який, очевидно, не вперше виступає в боротьбі цією зброєю. На кожен удар Збишка Ротгер підставляв щита, і в ту мить, коли сокира спадала на нього, трохи відтягав його назад, через що найсильніший розмах втрачав силу й не міг. ні розрубати, ні розтрощити гладенької поверхні. Він то задкував, то наступав, роблячи це спокійно, але так швидко, що ледве можна було добачити його рухи. Князь злякався за Збишка, а обличчя рицарів спохмурніли, бо їм здалося, що німець ніби навмисне грається з супротивником. Інколи він навіть не підставляв щита, але в ту мить, коли Збишко завдавав удару, робив півоберта вбік так, що лезо сокири розтинало лише повітря. Це було найстрашніше, бо Збишко міг втратити рівновагу й упасти, і тоді загибель його була б неминуча. Чех, що стояв над зарізаним Крістом і спостерігав бійку, також занепокоївся й подумав: "Клянусь, якщо пан загине, то гепну німця обухом межи плечі так, що він тут і простягнеться".