На світ ще тільки що заблагословилося.
Блідий, неначе втомлений місяць з потемнілого заходу дивиться на схід, туди, де рання зірка мигоче веселим сяйвом, а попід нею на краї неба простяглася вже довга біляста смуга. Тихо на небі, тихо й на землі, неначе все замерло, наче прислухається до чого, – чогось дожидає.
Тихо й по безлюдних вулицях Кучугурівки: де-не-де тільки потонкуща хазяйка рипає дверима, йдучи до корів. У свіжому, вже не літньому повітрі звідкись гостро тягне димом.
Слобода тільки-тільки починає прокидатись.
– "Заа-бія-ака… та не ночує вдо-о-ма!" незграбно вирвалося десь із провулка, й серед величної тиші луною розлігся чийсь хрипкий з перепою голос. Далекі садки здивовано луною обізвалися на останнє слово.
– а-а— з півно-о-чі", знов ближче вигукнув голос, "та кучері за-а-вива-а-ає!"
З останнім словом з-за крайнього хлівця висунулася коливаючись, як човен на хвилях, дебела постать п’яниці. Проти місяця видко, як на бліде з перепою обличчя падає з-під старого картуза скуйовджене волосся, а попід очима чорніють плями. Від розщібнутого куцого "пинжака" несе олією та краскою.
Заклавши руки в кишені та широко розставляючи босі ноги, п’яниця простує вузенькою стежкою проміж колючок. Невірна хода неначе забавля його, і він, підспівуючи підніжку, силкується попасти у лад, та колючки не дають.
Аж ось він нарешті вибрався на ширшу дорогу, увірвав почату пісню й запився довгим та мудрим "три-ли-ли" з гиком та присвистом.
Як раз у сю хвилину сивий дід Михайло, сторож церковний, перехрестивсь і вдарив до утрені.
Повно загув збуджений дзвін і оксамитові хвилі його м’ягко й повно попливли у ранішньому повітрі "О – о?" здивувався п’яниця, круто повернувся, задер голову і став, як укопаний.
Дзвін забив частіше.
Гаврило-маляр (бо хто ж, як не він вештається ото до білого світу?) – накриво усміхнувся.
"Е, е! той реве, що по волу бере! Бери, бери, з кого хоч з – мене нічого тобі взяти… Ач – я, як турецький святий!" розмовляв Гаврило сам із собою, оглядаючи свої босі ноги, латані на колінах штани та засмальцьований пинжак. – Усміхнувся гірко й посунув собі вулицею.
А дзвін усе гув та весело будив людей до божої служби.
Зарипіли двері й ворота, заревла худоба, гуси загелкали, завештався народ по надвір’ю та по вулицях.
Гаврило ж, спотикаючись, править своєї – "о-о-че-ретом качки гнала, зачепилась та й упала… Ги-ги!"
Підспівує, підсвистує Гаврило веселої, а проте обличчя йому смутне-смутне; якась печаль заснувала йому очі, затулила вуха, і не бачить він ясно-рожевої зірниці, не чує веселого святкового дзвону.
Ось і сонечко з-за краю неба приснуло золотими гискрами, і воно немов поспішає до божої служби. Замовк дзвін і чутніше загомонів народ, ідучи до церкви.
Ніхто на Гаврила й не гляне добрим оком, ніхто з ним не здоровкається, хіба хто моргне та промовить: "оце набрався, мов той квач"!
– "Ач – до заутрені йдуть? балакає сам із собою Гаврило… ідуть! А чом же ти, брате, не йдеш?", одразу строго спитався він, неначе справді вбачив себе перед очима. "О-о! у цій одежі? з п’яною пикою? З усіх усюд випханий, запльований", другим голосом перехопив сам себе: "ні брат! там не наше місце, куди вже нам грішним з праведниками огірки їсти!" – Гірко закінчив, махнув рукою й понуро поплентався далі.
Служба у церкві наближається до кінця.
Сивий Михайло виніс напой. Піп вийшов і виголосив "во ім’я отця й сина й святого духа".
Море голів цікаво подалося наперед, засякалися, зашаркали чобітьми і – враз ущухли – тільки діти та шпаки на цвинтарі щебечуть.
Піп звичайним служебним голосом зачитав "Толковоє євангеліє".
Зацікавлені люде ззирнулися: вони сподівалися були чогось иншого, не такого щоденного. А все ж спухають, дожидають, що далі буде.
А служебна мова ллється та й ллється.
Ось десь-то свічечка луснула об поміст… Он ластівка перелетіла через церкву… баби старенькі болісне зітхають по куточках…
Стоїть народ, терпляче дожидає кінця.
Нарешті обірвалася одноманітно тягуча промова, коротенький, сумирний "амінь" полетів угору і замер там десь високо у бані. А народ усе стоїть та й старий піп чогось мнеться, складаючи святу книгу.
– Та що ж, люди добрі – ось я маю щось вам сказати!
– Еге-ге! Ого-го! – загуло по церкві.
– Ось дав нам бог літо святе, поблагословив нас милосердний, своїми щедротами, час же й нам згадати про його, час і нам віддячитись своєю жертвою!
– Еге-еге! А як же! Звісно! – почулося то там, то тут. Люди вже догадалися, що річ іде про церкву, що з весни ще стоїть не долагоджена як слід, бо жнива одібрали руки до пильної роботи.
Хоч і догадалися, а все ж ця догадка не розганя їх тепер у кожного серце й руки щиро відкриті на жертву.
Не довго й немудро балакав піп, а всі радо згодилися з ним.
Діди, запрохані на раду, підтягнули пояси, розправили хто вуса, хто бороду й поважно озирнулись навкруги.
Служба скінчилася. Широка хвиля народу линула з церкви й річками розлилася по вулицях.
У церкві вже нікого і там гулко оддається човгання Михайла коло ставників та чудно-різко лунають голоси попа та дяка у вівтарі, брязкотять мідяки. Нарешті церква замкнена і знов набрала свого мовчазно-таємничого виразу, тільки в калавурці гомін: там їде нарада. Дехто вже і пообідав, поки діди з попом скінчили свої розмови. Тепер ідуть вулицею, а попереду всіх пишно та гордо виступає крамар, тільки скосу поглядає та прислухається, що про його то там гомонять люде то в тій, то в другій купці.
Чого ж то він пишається?
А ось чого. Він на нараді виліз, як і завше, наперед усіх і коли люде зайнялися, почувши од попа й титаря великі рахунки, він скинув на всіх гордим поглядом свого єдиного ока і промовив: "Я беру на себе половину розходу". А коли піп став його дякувати й вихваляти, яко строїтеля і благодітеля святого храму цього тай люди похвалююче загули – він ще вище задер кирпатого носа, аж око заплющив і додав, що ще й хреста з яблуком нового постановить на дзвіницю на свій кошт.
Так ось чого він тепер пливе з такого пихою.
Пройшли люди і знов тихо по вулицях.
За те по надвір’ях тепер гомін: по холодках, або перед порогами, круг низесеньких столів на моріжку сидять родинні купки, обідають, старі тихо та любо розмовляють, дітвора та молодь мовчки сьорбають, аж лящить.