— Я в легенді живу, подільський прочанине, тому вічний есьм. А ту легенду ти сам створив й цієї миті її твориш, викликаючи з небуття примарне видіння. Та поки я зникну з–перед твоїх очей, послухай і запам’ятай заповітне пророцтво — мусиш піти з ним між люди й глаголити святе віщування: "О Золоті ворота, стояти вам ще там, де ви стояли!"
Й здимів лірник, а з–поза порослого бур’яном гробу підвелася постать, на кістяка схожа, й упізнав у ній Пантела бродника Ростислава: стояв він з простягнутими руками й благав ктитора:
— Візьми мене з собою в Царгород, може, хоч там ме не князем визнають; мушу втікати звідси світ заочі, ходить–бо за мною назирці люта мста…
— Втеча не врятує тебе, поганцю, ти втікаєш разом з покарою за свої тяжкі гріхи, — відказав Пантела. — Та й пізно тобі втікати — помста вже тебе настигла, моє прокляття сповнилось на тобі цієї миті, жебраку!
Як тільки вимовив ці слова Пантела, упав на гріб бродник Ростислав, простягнув кістляву руку й задебелів:
— Подайте хоч скоринку хліба убогому князеві галицькому…
А коли зникло з–перед очей Пантели погане видіння, він, не сказавши й слова ієромонахові Ісайї, подався в путь на Пониззя, щоб утішити там обдурений рахманами люд надією на повернення в Руську землю Золотих воріт.
Зі смерком прийшла до могили Митуси Зореслава, припала до грудей Ісайї й мовила:
— Прости мені, що не буду з тобою, шлюб мій з Митусою довічний. Прийняла я постриг у монастирі Святого Миколая у Львові: чернечий одяг на мені, в серці пісня Митусина, а на устах молитва до Чудотворної ікони, яка заступила білу прогалину з лівого боку царських врат у монастирській каплиці. Оберігатиму її у свята й будні — у найтяжчий для нашого краю час…
* * *
На цьому закінчився патерик, написаний у Страдчі й збережений у глибинних книгосховищах храму Святого Георгія в Любомлі.
Отець–професор Миколай Конрад перегорнув останню сторінку й на звороті побачив запис рівним жіночим почерком — хтось невідомий увічнив Зореславину молитву за порятунок Руської землі.
"Не наведи на ни, Царице Небесна, напасті й іскушенія, не передавай нас в руки чуждих, да не прозветься град твой — град пленен. Не напущай на ни ні скорби, ні глада, ні огня, ні потопленія. Мало показни, а много помилуй, яко не терпить наше естество долго носити гніву твоего. Мир утверди, гради возвесели, мужі, і жони і младенци спаси. Вся помилуй нас, вся утіш, вся обрадуй — і нині, і присно, і во віки віков. Амінь".
Книга третя
Золоті ворота. Кант благальний
Називаюся Ігор Романюк — письменник у поважному віці. Читачі часто запрошують мене на зустрічі, і я радо на це погоджуюся: кого ж бо не зваблює навіть найефемерніша слава, та, певне, й читачі мають з того якусь користь і вдоволення, якщо вдаються до таких заходів. Маю я у своєму творчому доробку з десяток історичних романів, а один з них, "Антифон воскресний", присвячений історії Страдчівської печерської лаври, й досі втішається найбільшим попитом, хоч був першим у згаданому циклі.
Й запросили мене на читацьку зустріч учні й учителі середньої школи містечка Янова, біля якого, зовсім недалеко, височить Страдчівська гора, в підчеревині якої зяє чорна овальна нора — вхід до колишньої печерної Лаври, нині запустілої й заґратованої залізною решіткою.
Працю над романом про Страдчівську обитель я розпочав ще за студентських років, коли нас, четверо наївних неофітів, пойнятих жадобою боротьби з більшовицьким рабством, об’єдналося в таємне товариство, яке назвалося "Доморосами", й, ховаючись від стукачів, сходились ми на свої зібрання до Страдчівської печери.
Нас досить швидко викрили комсомольські нишпорки з Львівського університету, й ми, намагаючись замести за собою сліди, увійшли в ту печеру під час хресного ходу в Страдчі, мовляв — бунтівна четвірка пропала. Це, звісно, не вдалося нам зробити: на виході з печери, в якій нас мало не засипало піском, чатував сільський донощик — такий собі вуйко в клепані, й він про підозрілих студентів доповів куди треба.
Нас з тріском вигнали з університету, однак для мене ця пригода не пропала марно: я згодом написав роман про славний колись чернечий монастир, в якому татаро–монгольські ординці задушили димом весь чернечий клір…
Знав я про ще одну трагедію, яка відбулася у Страдчі вже за наших часів: тут у сорок першому році енкаведисти замордували страдчівських пароха й дяка на початку війни, коли совєти втікали від німців з Галичини. Про це я колись пробував писати, та твору не закінчив — про видання такого роману, звісно, не могло бути й мови в часи більшовицької цензури. Та коли я збирався до Янова на зустріч з читачами, моя кохана дружина Ліда нагадала мені: розвідай там хоч щось про тих мучеників, ти повинен про них написати…
Про все те я розповів своїм слухачам у янівській школі, а після зустрічі подався до Страдча: мені було цікаво поглянути на ті місця, де я в своїй молодості пережив найважчі й найцікавіші дні.
Я з острахом заглянув крізь решітку до печери й побачив у сутінку знайомі мені сповідальний камінь і видовбані в стінах чорні ніші колишніх келій. З печери тягло підвальним холодом й нудким запахом плісняви — я поквапився стежкою на гору, де стриміла хрестами до неба велична церква Різдва Пресвятої Богородиці. Обіч храму на майдані побачив могилу з трираменним хрестом, на якому сріблилася табличка з написом: "Тут спочивають убієнні українські партизани та священик Миколай Конрад і дяк Прийма, замордовані енкаведистами 1941 року".
Хто розповість мені про них?
Я розглянувся довкола, ніби шукав серед прихожан, які сходилися на вечірню, когось знайомого, хоча б того сірого чоловічка в клепані, якого ми, домороси, мали за стукача, та зрозумів, що його вже напевно на світі немає — скільки–то літ минуло відтоді!
А що не знаходив серед прихожан жодного знайомого обличчя, я насмілився підійти до однієї жінки й запитати, хто ж то були ці мученики — отець і дяк, — які стали жертвами новітньої орди. Жінка показала рукою на поважного чоловіка в чорному вбранні, що стояв біля паперті й пильно приглядався до мене.
— Спитайте його, — сказала. — Він найкраще про все те знає. То регент церковного хору Юрій Прийма, син дяка Ісайї, котрий разом з отцем Миколаєм спочиває у цій могилі…