Однак журба не полишала подорожніх, несподіване лихо, яке можна прирівняти хіба що до татарського ясиру, впало на Галицький край. По всій землі від Львова до Белза повиростали при дорогах, немов отруйні мухомори, кумисні корчми, які замінили людям церкву. Щораз то менше прихожан приходило до храмів: все менше їх припадало перед білими проймами на іконостасах, благаючи з'яви лику Божої Матері; заохочена блекотним пійлом галайстра горланила у кумисних вертепах сороміцьких пісень й ревіла, немов напасені бики в стадах; парубки хапали підпилих дівиць й тягнули їх у кущі для втіхи; поважні господарі, про сором забувши, валялися по ровах у блювотині, а очі у всіх стали на більма схожі — без кольору, без живих іскор в зіницях, байдужі.
Отруйний кумис був сильніший за людську волю: хто спробував його хоч один раз, мусив далі заливати себе трунком; пияки не відходили від корчем, щоб мати змогу чимшвидше допасти до бочок з кумисом, коли нудота засмокче під ложечкою; люди пропивали останній гріш, перестали працювати — усі збайдужіли, поникли, й лише при найвищому кайфі завсідники по–блазенськи вигукували:
— Вольно нині живеться татарським людям, такої влади нам треба! Нехай живуть князь Ростислав, баскак Ахмет і сонцеликий хан Ногай!
…Тяжка турбота запала в душі подорожнім й не покидала їх ні на мить. Їхали мовчки, мули дрімали, йдучи; просвітку ніхто не бачив, і думав Пантела Маломужний, що з тутешнім народом сталося те саме, що й на Пониззі, де люди рахманам із Лотосового острова уподібнилися.
Й коли завиднілися на обрії чепурні будинки Любомля, здалося подорожнім, що з містечка вихопилася нова білим ґонтом крита церква Петра і Павла й побігла назустріч їм, зпечаленим, немов квапилася принести рятівну пораду.
Розділ чотирнадцятий
Щороку на празник Петра і Павла князь Володимир Василькович запрошував до Любомля із сусідніх уділів, а теж із примежних земель достойних мужів на слухання рицарської поезії. Удатні читці виголошували у княжій світлиці вірші про Нібелунґів, про Роланда й Сіда й наспівували пісень скандинавських скальдів та німецьких вагантів.
Урочиста тиша западала тоді під склепінням хоромів; волинський князь, якого служебна челядь звикла бачити в робітні з вапницею в руці, в заплямованому фарбами халаті, тронно возсідав на чільному місці за тисовим столом — у каптані з грецького золототканого шовку, з срібним ланцюгом на грудях, з бранзолетами на зап'ястях та дорогими перснями на пальцях. Він вряди–годи підносив до уст тонкої роботи чашу з білого мармуру, що її привіз із угорської землі, надпивав хмільного меду, а тоді гості теж пригублялися до пугарів; у хоромах було тихо, хоч маком сій — чулася лише патетична рецитація читця…
Цього храмового свята гостювали у князя Мстислав та Роман Даниловичі, Вацлав Моравський з Праги та Лешко Чорний з Кракова. Покликав їх Володимир Василькович, пойнятий тривогою, яка для гостей здавалась маловажною, бо неспроможні були вони збагнути її справдешню суть.
Тож дослухавши жартівливі куплети вагантів, що їх виголошував для перепочинку від поважних декламацій знакомитий читець Базиль з Новогрудка, князь підвів руку, припиняючи словесну свободу, від якої недалеко й до скоморошого дійства, й стурбованим виразом на обличчі дав відчути гостям, що запросив він їх нині до Любомля не для насолоди від читання величних епосів і не для розваг баїшними жартами, а у вельми важливій справі.
— Ти пожартував, Мстиславе, — звернувся князь до братанича, — що кумис, мовляв, то кобиляче молоко та й тільки… Може, воно таким і є — звичайним, якщо не із татарських рук подане й не заворожене нечестивими монгольськими шаманами. Лише великого твого вітця не здолала згубна отрута, та й то бездумному гніву став він піддатливий: несправедливо забрав життя в славетного Митуси і з болохівцями криваво розправився. А Михайло Всеволодович навіть не зважився той трунок пригубити й поплатився за те головою, його ж син, бродник Ростислав, затруїв кумисом свою совість, та й не тільки свою: споює він, як стало мені відомо, галицький люд… Спершу від того напою стали перевертнями чесні кметі на Пониззі, а нині вже й галичани по кумисних корчмах почали себе називати татарськими людьми, ще й пишаються тим… Це лихо страшніше за Батиєву навалу, бо погибає люд не на плахах, не на палях, а душу втрачає, тварі уподібнюючись…
Князь підвівся, відсунув чашу з медовухою й повів річ, яка мовби й не стосувалася того лиха, яке сталося на Львівській землі.
Мало, мовляв, шанувати й любити лицарський епос сусідніх народів і, знаючи чужі мови, з насолодою їх рецитувати, дух свій збагачуючи чужою славою. Та чи доступні ті скарби простому люду, який навіть церковних книг, написаних солунським діалектом болгарської мови, не розуміє доладно? А подумаймо, що зробили для болгар великі їхні просвітителі Кирило і Мефодій, щоб виховати свій нарід у вірі й героїзмі: допомогли йому вберегтися від грецького засилля — і не стали болгари греками завдяки кириличному письму. Винайшли солунські брати властивий для болгарської мови алфавіт і світські та церковні книги на рідну мову переклали, поставивши в такий спосіб перегороду для відступництва. А хіба ми можемо свій нарід навернути на праведну стезю, звертаючись до нього по–чужинецьки? Таж ні… Це добре зрозумів Мономах, який заговорив до своїх дітей чистою руською мовою. Щоб розуміли його! А моління Даниїла Заточника — тож мова руських скоморохів. Наш люд впивається нині чужим трунком тому, що не просвіщаємо його рідним словом, не примушуємо пишатися своїми звичаями, правилами, законами: ми, отці народу, самі захрясли в чужинстві… Та хіба немає в нас свого руського епосу? Є!..
Мову княжу перебив гридень, який доповів князеві, що до нього просяться прочани із Страдча.
Князь повернув голову до вікна: троє спішених вершників стояли у дворі. Ігумена Миколая не міг впізнати й ктитора Пантелу — теж, бачив–бо їх давно у Володимирському замку в часи Батиєвої навали. Та погляд його зупинився на ченцеві Ісайї — півчому й регентові кліросу в стольному соборі, й зрадів князь, що Ісайя знову завітав на Волинь — мав півчий такий голос, що його до Митусиного хіба що можна б прирівняти. Тож з його участю втішить князь гостей величною ораторією, яку готував для цього дня із зібраними з волинського краю музикантами, коли із Страдча вернувся ієромонах Йов з неоціненною пам'яткою — "Словом о полку Ігоревім".