Як тільки потік машин спиняється, на нього наступають юрби цікавих і починається знайомство. — А ви нас не поріжете? — А коли буде український уряд? — А хто в уряді? — Поспішають із своїми скаргами на більшовиків. За десять хвилин спізнення на працю — тюрма. Одна жінка-суддя засудила робітницю на рік тюрми за те, що та спізнилася на працю через хворобу дитини. Прочитала вирок і сама знепритомніла. — Комуністи повтікали, а ти, Іване, на фронт! — Пограбували банки й ломбард — і драла! — Понищили все, в Дніпро вкинули.
— Щоб йому, тому Сталінові, тому дурному грузинському кувшінові… його мало на шматки порізати, як він людей намучив. — Мій брат прийшов із заслання, опухлий, сусіди питають, де був, а я не боялася і сказала: "Під сталінським сонцем". — От, цілу ніч пили тут у ресторані воєнні, а вранці підпалили, щоб вам не дісталося. І досі горить. — Від кого це все? Від своїх лихо. Порозганяли всіх, — їдьте, німець усіх євреїв у кучку збирає й підпалює гасом, німець грабує, палить. А хто ж грабує й палить? Самі ж… Людей розігнали по світі, щоб попропадали...
І при цій нагоді хлопці безцеремонно протягують руки до німецьких сигарет. Київ повний чуток, що у німців всього багато, вони не тільки роздають, а ще й парашутами скидають.
Німець також має щось цікаве розповісти. Він показує рукою на шию — таке вони роблять із жидами. — А чому ви їх не любите? — Бо вони ліниві, не хочуть робити. Українці — ґут, вони працьовиті. — А мені один старий жид казав: тільки їх одних ви вважаєте рівними собі і ви боїтеся їх конкуренції…
Отак наговоряться, поки не рушать знову колони. І знову нових та нових німців бачать ті, що так довго чекали хвилини подивитися на першого німця. Тільки якось всім не по душі від цієї хвилини. Нічого німці й не роблять нікому, а так паскудно на серці, шкода… Наче хтось тебе обухом оглушив, ти опритомнів і в першу хвилину не знаєш, що це діється кругом тебе, що з тобою було.
І йдуть, та й ідуть усіма дорогами Києва переможні моторизовані тріюмфальні збройні сили в зеленавих уніформах, час-від-часу пропускаючи синьокомбінезонові колони велосипедистів, танкістів, сіроплащових мотоциклістів. І це вже третій день, і нема слів, щоб віддати ними враження від грізної, колосальної сили переможця.
ІІ.
То дарма, що в подвір'ї у Мар'яни поставлено зенітки, що Левашівську поперегачували танкетками та рухливими гарматками, наставленими жерлами просто на людей. Не знати, чи це фронт, чи променад, недільне гуляння панночок. Вулиця розцвілася людьми, дівчата оточують молодих і струнких білявих юнаків у блідозеленавих уніформах, а як говорити з ними не вміють, то всовують їм у руки записочки. Вояки з цікавістю на них розглядаються, вони на вояків. Так оце той кум, що два місяці гуркав під київськими ворітьми? Сказати б навіть, що німецькі солдати менше цікавляться дівчатами, ніж дівчата ними. А нам казали, що німці при вступі у здобуте місто забігають у хати, все дощенту грабують, знущаються, мучать, вбивають…
Вже й п’яний гультіпака вийшов на вулицю. Він конче хоче познайомитися з трьома блискучими офіцерами в білих рукавичках. Тикає кожному з них свою п’ятірню, але всі троє заклали руки назад, а як і це не допомогло, то презирливо обернулися до нього спиною. І це на п’яничку не вплинуло. Тоді один з офіцерів поставив руки, як міліціонер, що регулює рух на розі… проходь! Здивований такою холодною зустріччю його сердечної гостинности, хлопчина розчаровано побіг шукати привітніших.
А вранці ж стільки страху було!
Страшно, власне, вже три дні, місто зависло в тремтливій невідомості. Коли має настати та хвилина, що один момент, — і все летить у небо? Що зроблять з нами всіма німці? Кинуться по мешканнях, почнеться погром та різня? А може більшовики виступили удавано, а сьогодні почнуться вуличні бої?
Левашівська вранці була чиста, умита, липи розбуялися осінніми золотаво-мідяними барвами, на рівному лискучому асфальті інколи лунко цокотіли поодинокі кроки. Часом група червоноармійців пройде. Десь кулемет застрочить, десь тонко свисне куля. І знову порожнісінько.
Та порожнеча вулиць обманна. Он зазирає за ріг сусіднього будинку найцікавіша з усіх сусідок, скрізь найперша Тихогласиха. Вона махає комусь руками. — Не йдіть далі! Назад! Сюди, в подвір’я тікайте! — Врешті, вона не витримує й вискакує на асфальт, перепиняє бійців.
— Куди ви йдете? Он там на розі німці. Он, біля будинку Верховної Ради.
Двоє з них, почувши таке, злякано завернули у подвір’я.
— Там ми вже кількох перебрали, а рушниці закинули за паркан…
— Застрелю на місці! — крикнув третій. — Я своїх рідних братів убив. Краще смерть під кулями... За мною! Де дорога на міст?
— Та який там міст? Вже висаджений, ще вчора! — умовляє Тихогласиха. — І чого ж то німцям у руки пертися?
Але боєць у напівнепритомному збудженні, він страшний, і двоє не посміли завернути в подвір’я, — та все ж помітно відставали.
Мар’яна своєю особою доповнила купку жінок, а такі самі купки вже стояли і в інших прикриттях, — в під’їздах, за виступами, за парканами, за будинками. Всім хочеться вже побачити тих німців і всі бояться виткнути носа. Що ж вони з нами робитимуть? Всі свердлять очима перспективу рівнострільної Левашівської, увінчаної поміж коронами дерев скляною півкулею будинку Верховної Ради. Вони щось там уже бачать. Щось, ніби танки?
— Німці зайшли з Куренівки й ідуть з Подолу на Печерське.
— О, а я ж там два дні тому копала окопи!
— Дивіться, а то що?
На скляній кулі Верховної Ради затріпотіло шовкове полотнище, червоний імпозантний прапор із чорною свастикою, зовсім такий, ні, більший, як колись на німецькому консульстві у жовтневі свята. Так, німці в Києві.
І ті фігурки, що манячать в кінці далекої перспективи, — то ж вони й є.
— На Арсеналі вже також висить! — приніс новину всюдисущої породи хлопчак.
Але ніхто не наважиться пробігти цих два квартали, подивитися. Ніхто, й Мар’яна також ні. Отже, вони зараз підуть по хатах підряд, будуть знущатися, в кого побачать твори Леніна-Сталіна, — вбиватимуть на місці. І Мар’яна побігла додому. Там десь у неї є книжка "Крах німецького імперіялізму на Україні в 1918 році". Треба знищити. "Історія ВКП(б)" також. Енгельса "Походження держави, сім’ї та приватної власности" — ах, шкода! Та вже треба розв’язати ці клунки — "на великий і на малий випадок". Ще спитають: куди зібралася?