Те, що одному здається правдою, — другому брехнею. Так і агітація. Залежно від переконань та поглядів чує людина тільки те, що хочеться їй чути, а небажане мимо вух пускає.
То тільки одна Васанта могла б піднестися на висоти об’єктивности і Мар’яна разом із нею.
XXX.
Це якась зовсім свійська війна. Кругом гримлять гармати, аж вікна дзичать, а в місті ходять трамваї, стоять за цукром черги, розкидані купи лушпиння з арахісу, як після свята. В Києві раптом з’явилося багато дефіцитного краму, того, що в мирний час доходив до бюрократичної верхівки в таємних закритих розподільниках, а до рядового населення через чорний ринок. Скрізь ішла жвава торгівля. Допродували ще незатоплене, нерозкрадене, невивезене. Щоб не дістався ворогові арахіс (земляний горіх), на всіх вулицях порозставляли столики, і ото лушпиння з нього купами кілька днів валялося на тротуарах. А що німці навезуть багато харчів і різного краму (думає собі киянин), то чого там ще якісь запаси складати? На другий день після приходу німців життя в Києві почнеться таке, як було до першої світової війни. Вже гірше не буде, як було! Тут аби пережити здачу Києва, бої.
З арахісом вже покінчили, тепер взялися за інший крам. Допродують іржаву тюльку. Ще тільки краби стоять на полицях, кияни не добирали ніколи в них смаку і тепер не зазіхають.
Завзято торгують усім крамом, завзято розпродують київторги, але завзято й кияни купують. Шампунь! Це ж коли ще його бачили. Зошити горами! І дешево! По державній ціні. Запасаються люди й дровами, вугіллям, бо вже можна купити й без запису на півроку наперед.
Ходить і Катруся Богданович по крамницях Галицького базару. Вже купила собі дві комбінації, а ще хоче купити електричну піч. Може б ниток купити? Та нащо? Он німці прийдуть і всього навезуть.
Нитки стоять засіками, але їх ніхто не хоче. Крепдешини розбирають, бо треба ж і гроші збути.
Катруся цілком добре почувається в ролі. Ї й, правду сказати, ні ниток, ні огрівача не треба. І так часом жарко буває, коли тебе почнуть промацувати, як ото в поїзді якийсь тип учепився. Але рейд Львів-Сталіне вже позаду, завдання виконане, зв’язок налагоджено, розпанікована радянська телеграфістка з "Западної" перетворилася на звичайну собі дівчину, що вертається із студентської практики до мами. Вона вийшла собі дещо купити й дивується: чого це селяни цього хліба не накупляться? їм усе мало. Зачепила одного й не рада була.
— Вже нассалися! — витріщився до неї дядько. — Ти той хліб робила? Ти орала? Тепер — твій хліб? Ти навіть українською мовою говорити не вмієш!
Дістати такого прочухана від дядька, — варто було його зачепити. От і кажи, що не навчила радянська влада української маси свідомости. Раз міська "гражданка", то вже напевно не вміє державною мовою української республіки говорити. І господар цієї республіки, її корінний стрижень, нарешті, під гук гармат, що розвалюють радянську владу, заговорив, владно сказав, що довго думав, та не міг розтулити в цих триклятих чергах уст.
Тепер же, коли вікна в київських будинках по-особливому бряжчать, коли, замість із Василькова, гримлять гармати з Телички, тепер справа зовсім інша. Кум стукає у ворота!
— А чому ви гадаєте, що я не вмію української мови? — задерикувато запитала Катруся.
Селянин ще раз зміряв дівчину з ніг до голови й бовкнув:
— Бо на сільську не схожа.
— А хіба тільки на селі плекають культуру нашої мови?
— Та я бачу, що ти культурна. Культура на босу ногу…
— Ні, таки справді, — вчепилася Катруся. — Це як культура, то вже й не вміти говорити по-українському?
Селянинові задерикуватість сподобалася. Він поступився.
— Ну, може... А чого ти тут швендяєш, вчепилася до мене, замість того, щоб копати окопи, біля канцелярії з рушницею стояти, чи там он… Он у Святошині й Голосіїві незакопаного трупу багато. По тижневі поранені лежать, нема кому їх доглянути. А ти тут швендяєш…
— От, швендяєш… — образилася вже Катруся. — Я он скільки набідувалася! Оце в Києві тільки й спочиваю, бо з самої Сталінської области йшла, скрізь бомбить.
Селянин, почувши це, відразу набрався поваги. Он що! На практиці була, студентка, тепер добралася додому, а матері не застала.
— То виходить, — нема місця на Україні, де не бомбило б?
— А виходить… Як уже в Курську розбив шляхи… Тепер не знаю, як і доберусь до Білої Церкви. Мама в тітки, дядько там інженером на заводі.
— Он, чого захотіла! До Білої... У Василькові давно німці.
— І ви бачили німців? — скинулася Катруся. — Які вони? Мучать всіх, вбивають?
— Та тепер не розбереш нічого. Свої, як чужі, чужі, як свої. Ми в Бога перестали вірити, а совісти й так було обмаль. Он у Білилівці прикладами виганяли людей, а я втік вікном та в ліс. Приходять німці, один зайшов до хати, попросив продати їсти. Не вірить, що нема, пошукав сам. А як побачив, що таки нема, — пішов кудись, приніс хліба й два кіла ковбаси. Як побачив дітей, — аж заплакав. "У мене вдома троє таких". Узяв хлопчика на руки, бавиться. Де твій тато? — Пісов німця бити! — Ну, а я — твого тата…
— От, які добрі ваші німці! — встряла якась непрошена збоку. — Он прислав листа арсенальський робітник до матері, щоб сповістила про жінку. А що може мати написати? Жінка з трьома дітьми була в Святошині. Захопили її й сорок жінок із дітьми, виставили наперед свого війська, як наступали. Всі загинули. Такого мати не може написати.
Селянин тим самим поглядом, що й Катрусю перше, недовірливо й підозріло зміряв жінку. Це мабуть із тих, що в санітарних машинах, замість поранених, возять на вокзал свої бебехи. Але — ні слова. Демонстративно відвернувся і знову вдався до Катрусі, вже на "ви" величаючи міську гражданку з "культурою на босу ногу".
— Ну, а скажіть, чого то воно так? Я думаю, що ця війна — свіжі пиріжки, тридцять ночей замішувані, сорок ночей печені.
Катруся, признатися, не зрозуміла.
— Бо хіба оце весілля могло довше бути?
— Яке?
— Та оця утопія… Це ж усе — утопія, бо я думаю, що Бог, це те, що добре, а чорт, це те, що зле. От тепер і розберіть, хто Бог, а хто чорт. Бог — це зроби собі добре, а потім і другому, що собі бажаєш.
Катруся нічого не каже, але дядько зате додає: