Поїзд ніде не спиняється, мчить скажено-перелякано, мов від чогось утікаючи. До Києва пригнався він, не встигли віддихатися вони від гребінківських хвилювань.
Але це правда. В Київ уже не впускають. Лише до Дарниці. Дарницький ліс закиданий протитанковими спорудами, порубаними безладно деревами. Ночувати в вагонах не можна, до станції Дарниця кілометр, до трамваю ще три кілометри. Що ж робитимуть миргородські утікачки, чи доберуться вони коли до своєї постелі?
Але Мар’яна вже далеко від трьох сестер. Із страхом наближається до трамваю. Чи ходить? Чи завезе у Київ? Чи справді Київ замкнений? Нікого не впускає?
ХХ.
Максимова мрія здійснилася. Він, інженер київського авіозаводу, не евакуювався в Сибір, а сидить в Україні за селянською хатою із зав'язаними назад руками і дивиться на криваві плями на стіні, бризки мозку. Недалечко починається вишнячок, у хаті сидять німецькі офіцери з перекладачем і вирішують його долю.
Він у полоні.
Правда, поки дістався він до цієї мрії, багато чого надивився. Бачив він загибіль кінного ескадрону в долині, що її залив Дніпро, коли він після висадження Дніпрельстану-греблі вернувся на свої давні місця. Бачив шахти Криворіжжя, залиті разом із повною зміною робітників. Бачив, як обливали бензиною ешелон із своїми ж пораненими й підпалювали, — щоб не дісталися ворогові. Бачив, як розстрілювали за містом цілу тюрму. Бачив, як ішов у воду міст разом таки з піхотою. Бачив, як перепливали на другий берег вплав, хапалися за човни із щасливими, а щасливі відсікували руки потопаючим, спихали назад у воду, зубами кусали. Він, коли висадили той міст, у те пекло не пішов, а… опинився тут.
Що ж робилося тут, у цім застінку між клунею і селянською хатою? Може й його мозок зараз розбризкається по стінах?
Максим так збайдужів за цей місяць пекла й вогню, йому так однаково, що винесе той німець, чи може українець у формі німецького ляйтенанта. Він чогось дуже допитувався, хто Максим, якої національности, зажадав документів, чи офіцер він, чи справді українець.
— Як я можу це довести вам, не знаю. Якби був мій пашпорт, ви б переконалися, але ми в армії пашпортів не маємо. Я тільки щиро кажу вам, що йдучи на фронт, вирішив при першій змозі здатися в полон.
Перекладач виразно показував йому свою симпатію. Офіцери були сповнені пихи, проте прислухалися, що каже дольмечер. Десь от нараджуються, що з ним зробити.
Довго, дуже довго чекає Максим. Нарешті…
— Отже, — сказав перекладач, сідаючи напроти, закладаючи ногу на ногу, вимірюючи полоненого поглядом. — Я хотів би з вами поговорити. Але чекайте, у вас зв’язані руки?..
За хвилину вже Максим також сидів на стільці напроти перекладача.
— Тут ви довго сидіти не будете, тут або розстрілюють, або пускають додому. Я хотів би знати, якої ви думки про український визвольний рух?
Але ж Максим для того й у полон здався, щоб щось самому про це почути. Він чув різні небилиці, — з радянських газет, серед бабів на базарі. А хоче побачити справжніх дійових людей, які розповіли б йому, як воно насправді є.
— Ми чули, — додає він, — що за два тижні після здачі Києва приїде український уряд. Скільки тут правди, — я не знаю. Але вся Україна в це вірить.
Перекладач подав Максимові руку, міцно потиснув.
— Вітаю вас! — урочисто сказав. — Скоро матимемо свій самостійний уряд.
— Не може бути! — мимоволі вирвалося в Максима.
— Україна, — соборна, незалежна, самостійна Україна постане у висліді цієї війни, — ваговито проскандував перекладач, дивлючись пильно увічі полоненому.
— Я дуже, з усієї душі, хотів би, щоб так було, — вигукнув Максим, — але якось важко повірити…
Та який не є він Хома-невіруючий, Максимова радість не ховається від проникливого ока перекладача.
— Ви невдовзі переконаєтеся! Німці нам це пообіцяли, а ми їм для того допомагаємо розвалювати фронт, виграти війну. Бачите, я з вами так відверто говорю тому, що цілком довіряю вам. Щоб і ви мені повірили, — візьміть ось цей документ, підписаний наказ про ваше звільнення. Тепер скажіть мені… Ви курите? Прошу…
Почастувавши, перекладач продовжував:
— Тепер скажіть мені, ми вже не першого вас питаємо, не першою вашою думкою цікавимося. Нас дивує, що на Великій Україні цілком добрі українці, освічені й свідомі, не вірять у постання України-держави. Застерігаю, — не всі. Багато нам допомагають. Я спустився на парашуті в перші дні війни і допоміг мені поставити перші кроки один видатний київський артист, переховав у себе в Боярці на дачі. Але таких мало. От оцей грубий шар інтелігенції, що вже зформувався за більшовиків, — чи вам так обрізали крила, чи вас тут усіх поробили малоросами? От ви, — кажете, що були юнаком у Петлюри, а тепер вигукуєте: "Не може бути…"
Максим завзявся бути щирим. Папірець у руках, але він ще не вийшов із застінку. Проте:
— Ви докоряєте нам. Але ви забуваєте, що ми вже раз повірили. І тепер, — я за інших не знаю, — я особисто ніяким визволителям вже не вірю. Де наші танки, де наша авіяція? Таким аргументам я вірю, але їх, на жаль, я не бачу.
Може відбере зараз наказ про звільнення з полону? Але ні. Перекладач круто переходить на зовсім іншу тему.
— Ви з Києва? Так? Може чули коли про Чагир, Вассу Чагир? А Ганну Плахтій?
Максим вперше подивився на перекладача, як на живу людину. Васанта, давно забута дівчина, — і цей застінок.
— Я дуже добре знав одну Чагир, але та — Васанта. Вчився з нею рік. Признаюся, ви мене дуже здивували!
Перекладач не чує останнього. Він схвильований не менш за Максима, Але він же й розчаровується. Востаннє бачив її Максим дуже давно. Що з нею, де вона, — він не може нічого сказати. Вийшла заміж. Говорив з нею п’ять хвилин, навіть не знає теперішнього прізвища. Адресу ту Максим може сказати, але чи там вона, чи десь уже виїхала, — нічого, нічого не довідається Роман.
І все ж щось він уже має. Все ж ближче й ближче до дня, коли таки зустрінуться вони. Тоді довідається Роман, чому вона показала його на фотографії, коли по нього прийшли червоні в хату.
Він дякує Максимові, потискає руку, радить якнайшвидше звідси вибратися і наостанку говорить:
— А ту тему докінчимо, як побачимося знову. Пам'ятайте ж, — ми зустрінемось у вільній, незалежній У країні.