— Подумайте ще. Краще буде вам, як зостанетеся.
Максим всміхається. Та він же й не їде нікуди, крім на село. Куди їхати? По що? Але й у Києві страшно зоставатися.
— Не їдьте тільки поїздом, — навчає Мирон. — Дуже бомбардують поїзди. Партизани прив’язують канати до ніг волам і до рейок. Як іде поїзд, то воли розганяють у два боки і вагони перевертаються
— Тут будуть ще з собаками виганяти людей, — також лякає Максим. — В Києві буде такий бій, що навряд, чи хто живий зостанеться.
— Ну, що новенького? — з нудьговитою інтонацією питає Мирон, міняючи тему. Він ще хоче новенького.
— Наче нічого такого, — в тон йому Максим, — Евакуація Харкова, це ви вже давно знаєте, Ромодан…
— Ну, то що? Це собі Харків евакуюється. До нас ще далеко…
— Але ж фронт уже під Київ підсувається…
— Все може бути…
— Ага, от ще чув, що Молотова й Сталіна вже нема.
Мирон робить міну, ніби він надзвичайно здивований. Максим йому розказує, власне, те, що почув десять хвилин тому від Жені, поки Мирон працював у поті чола в льоху. Докладно: в більшовиків дві течії, у німців теж — надзвичайне засідання райхстаґу і мали скинути Гітлера, путч… Та Гітлер не захотів, убив когось там на засіданні… Женя розказувала те, що батько її говорив.
Мирон все це слухає, з новин дивується й підтакує:
— Може бути… Треба вже щось подумати…
Головне ж, вразила Максима та недоумкувата щирість, з якою Мирон слухав ці "новини".
І справді. Тепер уже знов одне одному не вірить, не знаєш, хто свій, а хто чужий. Свобода слова утікає, вступає в права совєтська конституція.
Максим прощається, подає на всяк випадок свою сільську адресу.
XXXII.
Здається, уже всі.
Вже гаснуть зорі, розвидняється. Те, що було нічною пітьмою, щораз більше видається деревами, вулицею, будинками, подвір’ям, вантажною автомашиною. В світанковій ілюзорності шли з будинку виносять клунки, паки, валізки і все це подають у машину. Одна тільки Марія Павлівна прибула з маленьким вузликом, вибралася у світи вона зовсім впорожні.
— Скільки нас є? — озирнувся Загнибіда навколо і почав лічити. — Ще маємо заїхати за… Сідайте, панове, нема часу, до схід сонця мусимо бути вже за містом.
Марія Павлівна шукає очима й не знаходить Мар’яни. Невже вона зостається? Багато таких, що вдають виїзд із думкою залишитися. А може вона їде поїздом? Чекайте, он щось таке тюпає…
Задихаючись під важким наплечником, біжить, справді, Мар’яна. Боже! Ще дві хвилини — і вже б не застала.
— Де ви були? — Та ще звечора під театром Заньковецької, дощ пішов, сила людей, німці нікого сховатися не впустили, хоч би від дощу… Спасибі, якісь люди пустили наніч… Чи візьмете? Чи буде місце? — Ну, сідайте, сідайте!
А це хто?
Хоч яка непритомна від бігу Мар'яна, хоч які зрадливі ілюзорні імли, але впізнала вона… Роман Чагир також з ними? Він стоїть біля шофера й дає якісь папери. Роман і Бадьора в одній машині?
Павло Бадьора із своєю рудою, небритою щетиною і в пальті бравурно наопашки уже в машині. Поруч нього якийсь елеґант закордонного вигляду, у темносиньому вбранні і з маленькою валізочкою. Це, мабуть, якийсь знайомий Аркадія Відомого. Цей знехтував фаворами та почестями советськими, вигукнув у перші дні війни "Україна живе", — а тепер теж тут. І родина. Якісь незнайомі. І ці допотопні Щука із Щучкою? Ну, й ковчег!
Машина вже фурчить. Ні, Роман Чагир не сідає. Він прощається з усіма, Гнат Загнибіда дякує йому за якусь допомогу, Бадьора теж тисне руку Романові й каже: "Зустрінемося в Карпатах". Котрий же це з них змінився?
Шофер виїхав пустельними вулицями на Шевченківський бульвар, на Галицький базар і там влився в потік інших машин. Гнав машину так, наче втікав із цього приреченого Києва.
— Що ви робите? — нагримав на нього Гнат Загнибіда. — Ми ж маємо ще заїхати за режисером.
З Галицького базару, захаращеного машинами в один бік, важче виплутатися, але переляканий шофер, що вчора приїхав з далекої Волині і з незвички втрапив у вир київської моторошної атмосфери, мусить це зробити.
Що таке? Біля дому, де живе Віктор, жадного руху. Що то означає? Гнат Загнибіда зіскакує, вганяється вихорем у мешкання. Режисер обіцяв, по-можливості, сам звечора прибути. А тепер за ним ще заїжджай!
Віктор лежить у ліжку, весь забинтований. Нещастя! Ішов учора, задумався, — і збила німецька машина. Зламана нога. Режисер не може навіть жадним членом поворухнути. От таке нещастя! Що тепер буде? Більшовики прийдуть — розстріляють. Повісять на першому ліхтарі.
Режисер жалібно дивиться на Гната, нога, вставлена в лубок, безсило простягнута на ліжку, поруч клопочеться-плаче дружина. Все це наче навмисне складається. — Яке право мали ви попасти під машину? — Лікарі кажуть, що…
Загнибіда не має часу на щось конкретніше, як співчуття, Не брати ж, справді, хорого на машину, місця просто нема. Він похапцем прощається, радить, із ким зв’язатися, якщо хорому буде хоч трошки краще, зможе хоч сісти, а фронт ще не наблизиться, — і біжить.
— Не їде! Зламав ногу! — чують ті, що в машині.
— Чи ж справді? — не повірив хтось, здається таки, Мар’яна, Чи це не обережна гра Вікторова? На цей раз із істинами.
— Ну, та я сам бачив!
— Я мушу зайти! — заніс ногу, щоб вискочити, темносиній елеґант.
— Нікуди ви, Авеніре, не підете! — нагримав Загнибіда. — Ми й так уже згаяли годину. А ще маємо заїхати…
Вже не почули за ким. З Житомирської звернули на Софіївську. Час уже, справді, не ранній. На вулицях товчуться люди і так дивляться на їхню машину, як Мар’яна два роки тому на інші.
На Софіївській знову Загнибіда вискочив, а потім почали виносити багажі. Страшно дивитися, де ж це воно в їх машині має поміститися? А як вийшов Максим, то вже й очам своїм Мар’яна не повірила. Максим, — Хома-невіруючий, малорос і хахол, — Максим виїжджає! І він з ними?
— А що ж, чекати, поки прийдуть по твою душу "старші брати"? Один мій знайомий був заарештований тільки за те, що зав'язував шнурка на черевику. Ішов раз, шнурок розв’язався, чоловік зайшов у якесь парадне, зав’язав і пішов. Через рік його заарештовують, на слідстві обвинувачують у шпіонажі на користь Польщі. — Де? Коли? Що? — А от, — тоді й тоді він був у польському консульстві. — І показують фото, як він виходить із дверей. — Та він навіть не знав, що то за будинок, він навіть забув за той свій шнурок на черевику. І от не стало чоловіка. Так і я: два роки зав'язував шнурка, треба їхати. Ні, нема дурних зоставатися.