І що ясніший їй борг перед оцією найновішою генерацією Шевченкових гайдамак, яка вислала їх обох учитися і творити культурні українські цінності, то темніша стає Васантина загадка.
XIX.
Якби не білоголова вчителька Богданович, то тільки й спостерігав би, як гонять людність у ясир вулицями Києва та як носять діти хоробрим німецьким воякам валізи з вокзалу за шматок хліба. Вчителі ніколи не спускають прапора. Якби не вони, то вгинали б шию у ярмо та й годі. Вже й так на Хрещатику і в Липках нема нашого духу, самий закордонний.
Марія Павлівна може й смішно, й жебонливо виглядає, але вона скрізь є. Добився таки Гнат Загнибіда Будинку Вчених. Чотирнадцять секцій засновано, а Марія Павлівна, здається, в половині з них. Які збори, які наради, засідання — і її біла голова там.
Оце останнього часу пожвавішало в Будинку Вчених, з’явилися нові люди, припливла хвиля зі сходу, із евакуйованих міст. І одну доповідь Марія Павлівна проґавила непрощенно. Та власне що, мабуть, прощенно, інакше не могла. Того дня вона бігала по всьому місті, шукала, де б примістити Оксану Артемівну до лікарні. І ніде не взяли.
Оксана Артемівна збожеволіла. Не витримала. Одного сина втратила в полоні. Чотири місяці вона оббивала пороги, щоб випустили сина. Вже й у Рівному була два рази, — і нічого не могла добитися. Нарешті, добилася, приїхала, сина випустили з табору полонених. Але треба було пройти чотири метри від дротів, а там уже мати чекала. І він не зміг. Упав, а ззаду німець пристрелив. У матері на очах.
Втратила вона й другого сина, Юрка. Всю надію. В Миргороді заснували вчителі якусь школу, щоб трохи врятувати молодь від Німеччини. Німці дозвіл дали, а за два місяці нагло оточили школу й зразу там же комісія, на машини… Хлопці з другого поверху стрибали — утікали. Юрко вікном утік у село, а там десь у околиці партизани забили німця й німецького собаку. Німці оточили село, загнали всю молодь у школу й школу висадили в повітря. Там і Юрко згинув.
Оксана Артемівна збожеволіла. Привезли її добрі люди до Києва, думали десь примістити, — і ніхто не бере. Божевільних німці розстрілюють, труять.
Проґавивши у свій час доповідь, Марія Павлівна тепер ходить по евакопунктах, шукає якогось Павла Бадьору. Цей Бадьора — харків’янин, лише весною 1941-го року повернувся із заслання, і ото ж його доповідь не вдалося Марії Павлівні почути. Спогади про науковців, мистців та письменників, яких доводилося йому бачити на засланні. А потрібно це їй зовсім не з простої цікавости. Може коли зустрічав її чоловіка, може що чув про нього?
В евакопунктах на соломі, на своїх клунках сидять, сплять, їдять безхатні люди. В першу хвилину Марія Павлівна вжахнулася. А потім звикла. Це може й нам так доведеться поневірятися, треба звикати. До такої от великої кошари, де люди туляться купками, тут же й гостей приймають. Гості можуть одночасно оглядати всі "окремі кімнати".
Боже! Он та молоденька, ще дівчина наче, з довгими русими косами. Як же вона в такі морози свою крихітку везла? І за хвилину Марія Павлівна знає вже цілу історію. Не з Полтави і не з Харкова, а з Кавказу повних п’ятдесят днів, січень і лютий місяці їхала молоденька мати з тримісячним Миколою на відкритій плятформі. Сама ще не знає, що коло дитини треба. Мусіла сушити пелюшки під пахвою, навіть переполоскати не було як. Бо де? На плятформі? В розбитому вокзалі? В залізничних будках? І невже оцей стручечок буде колись дорослою людиною? Таке мале, — і вже герой.
— Та герой… — відказує молода мати. — Це якесь щастя, що витримав таку дорогу. Одного разу був уже задихнувся, та, спасибі, врятував один німець. Тако було, що від морозу загорнула я його в усі мої лахи. Дивлюся, а воно вже задихається, і нема де розгорнути, бо кипить мороз. Ми тоді з чоловіком покинули наш вагон і пішли шукати коліями, в темноті, цілими верствами якоїсь теплої хати. Натрапили на станційну контору, в конторі груба топиться й німець сидить біля столу. Він тільки глянув на нас, на дитину, — одним махом згорнув усе з столу на підлогу, всі папери й мапи. Ми на столі розгорнули свої лахи. Микольцьо вже не дихав, посинів. Але від печі йде теплий дух, бачимо, наш Микольцьо почав всміхатися. Дивлюсь я на того німця, — а він плаче…
— Та й між ними є добрі люди. Хіба раз я бачила, як німець-військовий допомагає, підпихає нужденну каламашку під гору…
Марія Павлівна вже має обов’язок, ні, купу обов’язків. Принести, переказати, розшукати… Організувати кухню для малят, молока дістати. Людей порозбирати, не будуть же вони сидіти на цих огидних евакопунктах.
Ні, довго тут ніхто не збирається бути. Вже як їхати, то до Львова. Трьохмісячний Микольцьо має багато завзяття, з Кавказу думає аж до Карпат доїхати. А може й до Піренеїв? Докотимося, а там побачимо. У океан плигнемо, а таки не здамося. Зате інші, ті вже відразу здають. Якби тут яку кімнату дали. Спочити. З Мерефи бігли до Полтави пішки, встигли захопити із собою тільки ковдри, на саночках притягли. А все так і лишилося. Ще не встигли зачинити ворота, як уже юрба кинулася грабувати.
Але де ж той Бадьора? Щось дуже багато розказують про нього цікавого. Був він у числі тих одинадцятьох тисяч харків’ян, яких червоні вивели за місто й розстріляли. Він відразу впав поранений та якось вибрався звідти. Перейшов фронт і дістався сюди.
Ясно, всіх дуже цікавить, що роблять більшовики, як заходять.
В Харкові спочатку повилазили якісь типи, повдягали червоні пов’язки й почалися вбивства, грабунки. Прийшли червоні — вони, ніби як партизани, передали владу. Це, мабуть, ті, що ховалися, як відступала півтора року тому армія. Ну, а потім всім, хто працював у будь-якій установі, ставлять на пашпорті штамп "враґ народа", всім, кого застали в Харкові, поставили штамп "пребивал на вражеской терріторії". Скрізь порозвішували скриньки, щоб доносили одне на одного. Перекладачів, агрономів, учителів на місці розстрілюють. Всіх чоловіків — на фронт, на передові позиції, жінок — на роботи.
Таким чином, ще Бадьори не бачила Марія Павлівна, а багато чого довідалася, як потовклася по евакопунктах.
Та він часто буває в Будинку Вчених, Марія Павлівна напевно його бачила. — Який же він із себе? — Такий неголений, руда щетина, пальто наопашки. Як побачите перший раз, то подумаєте, що якийсь бродяга. А зрештою, хочете його побачити, — прийдіть на концерт "Думки".