Мадяри ще й досі тягнуться бічними дорогами, — коні поморені, голодні, самі ледве живі. Але нема щасливіших за них. Вони раді, що вирвалися з того пекла; все там полишали, раді все перетерпіти — аби додому.
Та як побачив Київ евакуйованих із Полтави, із Харкова, як побачив дванадцять ешелонів поранених на вокзалі, як побачив валки селян із Орловщини, Смоленщини, — кожен питає: що то буде? Одна тільки Мар’яна почуває смоктливе незадоволення, з якого нема ніякісінького виходу, цей напад старої своєї нудьги. Їй ще виру треба!
У вир, у вир мені! — так щодня собі каже.
Здається, наче в Льодовому океані крижана гора наскакує, напирає на другу, обоє ламаються, стискують дрібніші брили, розбиваються вщент, — а Мар’яна в своїй нірці нудьгує й витягає ногу з засмоктування обивательщиною.
І от у ці дні прийшла сама до Мар’яни в хату нагода шубовстнути в вир. Саме попід вікнами повзла безконечна мадярська валка, залишаючи кінські трупи, як зайшов до Мар'яни один, їй знаний, чоловік. Кучерявий йому дав Мар'янину адресу.
Мар’яна від свого пшона й сироватки перенеслася раптом у високі орнаментовані залі Райхскомісаряту Україна, що в будинку штабу київської воєнної округи на Банковій. Там же вона бачила цього чоловіка у воєнній німецькій уніформі, може гестапівській? Це ж він їй казав: "3а місяць всі до Німеччини поїдете!"?
Що ж він хоче тепер від неї?
— Я, здається, вас і знаю… — здивовано-непевно додав він. — Дуже шкодую, що ми тоді як слід не познайомилися.
Мар’яна, що так пристрасно кликала на себе вир, от пару хвилин тому, Мар'яна затялася. Ще не знає, що то скаже далі гість, а вже застібнулася в інстинкт самоохорони.
— Кучерявий? Він казав мені, що хоче мене бачити один високопоставлений знайомий. Не думала я, що ви до мене аж додому…
І замовкла.
Гість без передмов. Вражіння, що заскочив на хвилину.
— Я вже питав вас про одну нашу спільну знайому, Вассу, на прізвище Чагир. Чи могли б ви мені допомогти натрапити на її слід? Півтора року шукаю її й десь от-от близько нитка обривається…
— Та вона ж уже розстріляна! — мало не крикнула Мар’яна, але спам’яталася. А може й Васанта вийшла каналізаційною рурою за місто, як Мар'яна колись? А цей кат переодягнувся й прийшов її іспитувати.
Мар’яна затялася. Ти й не натрапиш на її слід, бо вона тепер — Валентина Ступина, або може й ще якесь інше прізвище має. Хтозна, чи ти гестапо, чи ти енкаведе? Хтозна, чи ти не той, котрий показує, кого хапати? Хтозна, чи ти не той Калашніков, що їздить у білий день по Києву в німецькій машині та з німецькими перепустками?
Мар’яна затялася.
Ні, нічого вона не має про Чагир сказати нового, як те, що вже раз казала.
— І ніколи такої не зустрічали?
— Ні… — все скупіше, все неохочіше цідить Мар’яна, всім своїм виглядом показуючи нехіть до гостя.
— Шкода, — зідхає гість, — шкода, що я не прийшов із паном Кучерявим, ви були б може одвертіші.
До неї хоч вогню клади! А Роман має лише десять хвилин. За ним стежать! Ця вічна стежа!
— А не знаєте кого, хто з нею знайомий і щось би про неї сказав?
Чорта з два! — думає Мар’яна. — Галина в Берліні, пише: "Я очень ґоржусь, сама княгіня Мєщєрская водіт мєня по портним". Чорта з два! Ніхто тебе не наведе на слід, гестапівський катюго, може ж Васанта десь таки врятувалася!
— Ні, не знаю!
Десять хвилин дуже короткі, гостя вже нема. А Мар’яна питає себе: "Може оце й черкнулася об мене страшна катастрофа та буря?" А вона знов умудрилася пройти стороною. Щоб потім казати собі: "у вир, у вир мені!"
Ну, вже відкладати, лінуватися нема коли. Сьогодні вже треба зібрати докупи й систематизувати свої думки, про книгу, що давно зветься в Мар’яни "Пречиста", бо узавтра може не буде коли.
XVII.
Але Льоля артистка!
Мирон зчудовано вертить у руках записку й ніяк не може добрати виразу на своєму лиці. Здуріла баба! Тут земля горить під ногами, Харків угробився, в Києві паніка, вже пора щось думати, — а їй заманулося показувати свої примхи.
Щойно він вернувся з ворохом новин. У трьох мешканнях Миронового домоуправління гестапо знайшло радіо, до смерти побили людей. Звідки відомо про Харків, коли офіційно ніде не оголошено? — Та це ж на очах у всіх! Школи зайняті під шпиталі та евакопункти, забиті втікачами із Харкова, із Кавказу, через Київ їдуть ешелони з пораненими, евакуйовані з Полтавської области, на Лівобережжі горять села… Дитині видно, що то воно діється. А в Києві що робиться! Ціни на базарі підскочили втроє, всі купують, ніхто грошей не хоче, Вже голова міста здав справи — Київ на військовому становищі. З Липок виселяють усіх, там буде військо, а Київ стане другим Сталінградом. На мешканнях розквартировують німців. У гаражі згоріло сто машин, — хтось кинув запалювальну бомбу цієї ночі. Отакі новини — і ось маєш! Мирон вертить у руках цю записку і не знає, як її зрозуміти.
Ще вчора ж вони радилися, як розширити льох, що робити. Чи не пора вже в партизани? Багато поліцаїв, знає Мирон, уже пішли. Льоля казала, що й вона піде. Тим часом вирішили в льоху викопати глибше і всадити туди обковану залізом скриню, бо хтозна, що з Києвом буде. От і думав Мирон цю роботу почати, бо тут день важить, а на столі застав записку.
"Прощай! Їду добровільно до Німеччини. Льоля."
Льоля — до Німеччини! Ха! Вона ж її боїться смертельно! Вчора збиралася в партизани, ховалася, хоронилася, ненавиділа. Ну, чи не здуріла баба? Приревнувала ні з того, ні з сього Мирона і от… Знає, що без неї з льохом нічого не зробиться.
Мирон ані хвилини не вірить цій комедії, — але де може бути Льоля? Де вона могла сховатися? Цікаво, як довго вона витримає? Тут уже весь Київ ладнається до евакуації, а баба сказилася на старості літ. Скільки зраджували одне одного й нічого, аж тепер надумалася. Побачила, що він прийняв у контору домоуправи біляву секретарку, і хоче йому заграти на нервах.
Мирон курить із досади, вертить у руках записку, в другій кімнаті ридає за мамою Женя, — і раптом зміяста посмішка заграла йому біля уст. Так він же перехитрує її! Вона далеко не втекла. Але як прийде він отак просто до тещі, Льоля ще хтозна скільки гратиме йому на нервах.