Потім птах нахилився вперед і пошкрябав своїм сміховинним червоним дзьобом по землі, ніби натякаючи Річардові, що це дуже слушна мить, щоб пошукати, чим його пригостити.
– Вони їдять горіхи калварії, – гукнув Річардові Редж.
Великий птах різко зиркнув на Реджа, ніби роздратовано кажучи, що навіть ідіоту має бути зрозуміло, що він їсть. Потім він знову подивився на Річарда та схилив голову набік, ніби йому раптом спала думка, що цілком можливо він і справді має справу з ідіотом, тож треба змінити свою тактику, взявши цю обставину до уваги.
– Один або два горіхи лежать на землі у вас за спиною, – тихо сказав Редж.
Вражений подивом Річард незграбно розвернувся та побачив на землі кілька великих горіхів. Він нахилився, підняв один з них і подивився на Реджа, а той заохочувально кивнув йому.
Річард нерішуче простягнув птахові плід, а той нахилився вперед і різко вихопив частування з-поміж пальців. Потім, оскільки рука Річарда досі залишалася простягнутою, птах роздратовано відштовхнув її дзьобом вбік.
Коли Річард відступив достатньо далеко, птах витягнув шию, заплющив великі жовті очі та, ніби полоскаючи горло, струсив горіх уздовж шиї у воло.
Після цього він став хоча б частково задоволений. Якщо до цього це був сердитий дронт, то тепер він, принаймні, став нагодованим сердитим дронтом, а більшого, напевно, годі було й сподіватися. Повільно тупцюючи, він розвернувся на місці та розвальцем пішов назад у ліс, звідки прийшов, неначе кидаючи Річардові виклик спробувати посміятися з маленького кучерявого пучка пір'я, що стирчав з його заду.
– Я буваю тут лише для того, щоб подивитися, – тихо сказав Редж, і подивившись на нього, Дірк збентежився, побачивши в очах старого сльози, які той швидко витер. – Насправді мені не слід утручатися…
До них підбіг захеканий Річард.
– Це був дронт?! – скрикнув він.
– Так, – сказав Редж, – один з останніх трьох, що залишилися на цей час. Це 1676 рік. За чотири роки не залишиться жодного, і ніхто їх більше ніколи не побачить. Ходімо, – сказав він, – летімо звідси.
За надійно зачиненими зовнішніми дверима в кутових сходах Другого Двору Коледжу святого Цедда, де лише мілісекунду тому з легким мерехтінням зникли внутрішні двері, з'явилося нове мерехтіння, і внутрішні двері повернулися.
Велика фігура Майкла Вентон-Вікса, що йшла до них крізь вечірню темряву, зазирнула в кутове вікно. Якщо слабке мерехтіння й було видимим, через спалахи вогню в каміні воно залишилося непоміченим.
Потім фігура подивилася на темне небо, шукаючи те, що там мало бути, хоча не було жодного шансу побачити його навіть у ясну ніч, не те що в таку похмуру. Навколоземні орбіти були вже так засмічені всіляким мотлохом і уламками, що серед них попри свої чималі розміри залишався непоміченим ще один предмет. Саме там він і обертався, час від часу справляючи вплив. Час від часу. Коли хвилі були сильні. Майже двісті років вони не були такими сильними, якими стали зараз.
І нарешті все було готове. Було знайдено ідеального носія.
Ідеальний носій крокував уперед через двір.
Спочатку ідеальним вибором здавався сам професор, але та спроба скінчилася розчаруванням, люттю, а потім – натхненням! Привезти на Землю Монаха! Вони були розроблені, щоб вірити будь-чому, бути абсолютно піддатливими. Його можна буде надзвичайно легко схилити до виконання завдання.
Але на жаль цей екземпляр виявився абсолютно безнадійним. Зробити так, щоб він у щось повірив, було дуже легко. Але зробити так, щоб він вірив у щось одне довше, ніж п'ять хвилин поспіль, виявилося ще неможливішим, ніж змусити професора зробити те, що він дуже хотів зробити, але не дозволяв собі.
Потім ще одна невдача, а потім – о диво! – нарешті з'явився ідеальний носій.
Ідеальний носій уже довів, що не матиме докорів сумління, роблячи те, що потрібно зробити.
На краю неба вогкий, заплутаний в тумані місяць намагався зійти. Біля вікна рухалася тінь.
РОЗДІЛ 30
З вікна, що виходило на Другий Двір, Дірк дивився на місяць.
– Нам не доведеться чекати довго, – сказав він.
– На що чекати?
Дірк розвернувся.
– На привида, – сказав він. – На його повернення. Професоре! – звернувся він до Реджа, який неспокійно сидів біля каміна, – у вас є бренді, сигарети або чотки?
– Ні, – сказав Редж.
– У такому разі мені доведеться хвилюватися голіруч, – сказав Дірк і знову почав пильно дивитися у вікно.
– Я досі не певний, – сказав Річард, – що немає іншого пояснення, яке не потребує наявності… привидів…
– Так само, як тобі потрібно було побачити машину часу в дії, перш ніж ти зміг повірити в неї, – відповів Дірк. – Річарде, я схвалюю твій скептицизм, але навіть скептичний розум має бути готовий прийняти неприйнятне, коли немає іншої альтернативи. Якщо воно виглядає як качка, крякає як качка, ми щонайменше маємо розглянути можливість того, що маємо справу з водним птахом родини Anatidae.
– Тоді що таке привид?
– Я думаю, що привид… – сказав Дірк, – Це хтось, хто помер насильницькою або раптовою смертю, маючи якусь незавершену справу. Хто не може спочити, поки цю справу не завершено, або їй не дано ладу.
Він знову повернувся лицем до них.
– Ось чому, – сказав він, – машина часу мала так сильно вразити привида, який дізнався про її існування. Машина часу забезпечує можливість виправити те, що на думку привида було зроблено в минулому неправильно. Звільнити його. Саме тому він і повернеться. Спочатку він спробував оволодіти розумом самого Реджа, але той чинив опір. Потім трапився випадок з фокусом, з пудрою та конем у ванній, який я… – він замовчав. – Який навіть я не розумію, хоча й маю намір зрозуміти, навіть якщо мене це вб'є. А потім на сцені з'явився ти, Річарде. Привид залишає Реджа й натомість зосереджується на тобі. Майже відразу відбувається дивний, але значущий випадок. Ти робиш щось таке, про що потім шкодуєш. Я, звісно, маю на увазі той телефонний дзвінок, що ти залишив на автовідповідачі С'юзан.
– Привид бачить у цьому нагоду та намагається спонукати тебе виправити становище. Щоб ти наче повернувся в минуле та стер те повідомлення, виправив припущену тобою помилку. Просто щоб перевірити, чи зробиш ти це. Просто щоб з'ясувати, чи не протирічить це твоєму характерові.