Його усмішка була дещо сумна та нервова.
Річард спробував кивнути, але не зміг.
– Про що ви в біса кажете? – сказав він.
Редж здивовано подивився на нього.
– Ви ж начебто сказали, що знаєте мій секрет, – сказав він.
– Я знаю, – з тріумфальною посмішкою сказав Дірк. – А він поки що не знає, хоча й надав мені всю інформацію, завдяки якій я про все дізнався. Дозвольте, я заповню кілька прогалин, – додав він. Для того, щоб приховати, що вас насправді не було кілька тижнів, у той час як з точки зору тих, хто сидів за столом, ви вийшли лише на кілька секунд, вам довелося записати те, що ви сказали востаннє, щоб потім знову продовжити розмову якомога природніше. Це важлива деталь, якщо ваша пам'ять уже не така, якою була колись. Так?
– Якою вона була колись, – сказав Редж, хитаючи головою. – Я майже забув, якою вона була колись. Але так, ви дуже спостережливий, якщо помітили таку деталь.
– А також є маленьке питання, – продовжував Дірк, – щодо того, про що запитав Георг ІІІ. Вас запитав.
Це, схоже, захопило Реджа зненацька.
– Він запитав вас, – продовжував Дірк, подивившись у маленький записник, який він вийняв з кишені, – чи є якась особлива причина, що одне трапляється після іншого, та чи існує спосіб це зупинити? А хіба він не питав вас також – і це мало бути першим питанням – чи немає способу мандрувати в часі назад або щось у такому дусі?
Редж кинув на Дірка довгий оцінюючий погляд.
– Я щодо вас не помилився, – сказав він. – У вас видатний розум, молодий чоловіче, – він повільно підійшов до вікна з видом на Другий Двір. Подивився на дивні фігурки, що дріботіли там, обіймаючись під мрякою або вказуючи на щось.
– Так, – пригніченим голосом сказав зрештою Редж, – саме такими були його слова.
– Добре, – сказав Дірк, різко закриваючи свій записник і легка усмішка на його обличчі казала, що він живе саме заради таких похвал. – Що ж, це пояснює, чому відповіді були "так, ні та можливо" – саме в такому порядку. Отже. Де вона?
– Хто "вона"?
– Машина часу.
– Ви стоїте в ній, – сказав Редж.
РОЗДІЛ 26
На станції "Бішопс Стортфорд" у вагон ринули галасливі люди. На деяких з них були ранкові костюми з гвоздиками, дещо зім'яті під час денних святкувань. Жінки були в красивих сукнях і капелюхах, вони схвильовано щебетали про те, яка гарна була Джулія в шовковій тафті, яким самовдоволеним йолопом виглядав Ральф, попри те, що вбрався в найкраще, та й взагалі давали цьому подружжю не більше двох тижнів.
Один з чоловіків висунув голову у вікно, щоб окликнути працівника залізниці та спитати, чи це той потяг, чи зупиняється він у Кембриджі? Носій підтвердив, що авжеж в дідька зупиняється. Молодий чоловік сказав, що їм усім не хотілося б дізнатися, що вони поїхали не в тому напрямку, і видав такий звук, ніби риба гавкнула, щоб показати, що це було надзвичайно дотепне зауваження, а потім засунув голову назад у вікно, вдарившись нею при цьому.
Вміст алкоголю в атмосфері вагона різко підвищився.
У вагоні панувала загальна думка, що найкращий спосіб правильно приготуватися до вечірки після вінчання, що мала відбутися цього вечора – здійснити набіг на бар, щоб усі ті, хто був не зовсім п'яний, змогли надолужити. Ця пропозиція була зустріта гучними схвальними вигуками, потяг різко рушив з місця, і багато з тих, хто досі стояв, попадали.
Троє молодиків усілися на три вільні місця навколо столу, де четверте місце вже було зайняте дещо огрядним чоловіком у старомодному костюмі. У нього було сумне обличчя, а великі, вологі коров'ячі очі вдивлялися в невідому далечінь. Дуже повільно його очі почали поступово зміщувати фокус з безкінечності на безпосереднє оточення, на його нових непроханих сусідів. Він відчув певну потребу, як це вже було колись раніше.
Троє молодиків голосно сперечалися, чи піти їм до бару всім трьом, або ж хтось має піти до бару та принести випивку решті, чи не захопляться ті, хто пішов до бару, виглядом випивки настільки, що забудуть про все та залишаться біля бару, в той час як решта нервово чекатимуть на їхнє повернення, а якщо вони навіть згадають, що треба відразу повернутися, то чи зможуть вони донести все замовлене, чи не розкидають вони натомість усі келихи по дорозі назад, дратуючи цим інших пасажирів.
Згодом вони дійшли певного консенсусу, але майже відразу після цього жоден з них не міг згадати, до якого. Двоє з них встали, потім знову сіли, бо підвівся третій. Потім він теж сів. Двоє знову встали, висловивши думку, що буде простіше, якщо вони просто куплять весь бар. Третій хотів був знову підвестися та піти за ними, аж раптом повільно, але з непереборною рішучістю волоокий чоловік, що сидів навпроти, нахилився до нього та міцно схопив за передпліччя.
Молодий чоловік у ранковому костюмі підвів очі настільки різко, наскільки дозволив його ігристий мозок, і запитав:
– Чого вам?
Майкл Вентон-Вікс пильно подивився в його очі й тихим голосом сказав:
– Я був на кораблі…
– Що?
– На кораблі… – сказав Майкл.
– Який корабель, про що ви верзете? Не займайте мене. Відчепіться!
– Ми здолали жахливу відстань, – продовжував Майкл тихим, ледве чутним, але переконливим голосом. – Ми прибули будувати рай. Рай. Тут.
Його очі швидко оглянули вагон, потім швидко глянули крізь брудне вікно на мряку східно-англійського вечора. Він дивився з очевидною огидою. Він сильніше стиснув передпліччя співрозмовника.
– Слухайте, я йду пити, – сказав гість весілля, але слабким голосом, бо було очевидно, що нікуди він не піде.
– Ми покинули тих, хто волів знищувати один одного війною, – бурмотів Майкл. – Наш світ мав бути світом миру, музики, мистецтва та просвіти. Усе дріб'язкове, усе буденне, усе нікчемне не знайшло б собі місця на нашому світі…
Вгамований гульвіса дивився на Майкла з подивом. Той не був схожий на старого хіпі. Втім, хіба можна бути в цьому певним? Його власний старший брат колись прожив два роки в друїдській спільноті, їв там пончики з LSD, вважав себе деревом… Це було ще до того, як він став директором торгового банку. Різниця, звісно, полягала в тому, що зараз він уже не вважав себе деревом, хіба що інколи, і він уже навчився уникати того сорту вина, що іноді провокував такі галюни.