Дірк нахмурився.
– Але ж його дійсно розшукувала поліція, – сказав він. – І досі шукає.
– Так, але лише для того, щоб розпитати! А не тому, що його підозрюють у вбивстві.
Дірк опустив очі.
– Пані Вей, – сказав він, – поліцію цікавить, хто вбив вашого брата. А мене, при всій повазі, ні. Я визнаю, що це може грати в справі якусь роль, але з такою ж імовірністю це може бути просто випадковий божевільний. Я хочу дізнатися, досі відчайдушно хочу дізнатися, чому Річард минулої ночі поліз у цю квартиру по стіні.
– Я сказав тобі, – заперечив Річард.
– Те, що ти мені сказав, несуттєво. Воно лише виявляє те, що ти й сам не знаєш причини! Заради бога, невже я недостатньо ясно продемонстрував це тобі біля каналу?
Річард ледве стримував гнів.
– Коли я спостерігав за тобою, мені було абсолютно зрозуміло, – продовжував Дірк, – що ти дуже погано розумів, що ти робиш, і абсолютно не переймався фізичною небезпекою, в якій знаходився. Спочатку я тоді подумав, що то якийсь безмозкий злодій на своїй першій і цілком можливо останній крадіжці. Але потім фігура озирнулася, і я збагнув, що це ти, а тебе я знаю як розумного, раціонального та поміркованого чоловіка. Річард Мак-Дафф ризикує життям, легковажно лазячи посеред ночі по ринвах? Я подумав, що ти міг би поводитися так безрозсудно та необачно лише за умови, якщо тебе надзвичайно турбувало щось жахливо важливе. Хіба це не так, пані Вей?
Він різко глянув на С'юзан, а та повільно сіла, дивлячись на нього з такою тривогою, що було зрозуміло, що він влучив у саму точку.
– Але коли ти прийшов сьогодні вранці до мене, ти був абсолютно спокійний і зібраний. Коли я верз нісенітниці про кота Шредингера, ти сперечався зі мною абсолютно раціонально. Ті, кого минулої ночі відчай змусив до надзвичайних дій, так не поводяться. Я визнаю, що саме тоді я опустився до… ну, перебільшення твого становища, просто для того, щоб ти не пішов від мене.
– Тобі це не вдалося. Я пішов.
– Але вже з певними ідеями в голові. Я знав, що ти повернешся. Я смиренно прошу вибачення за те, що дещо ввів тебе в оману, але я знав, що те, що я мушу виявити, лежить далеко за межами того, чим турбуватиме себе поліція. А річ була ось у чому: якщо ти, коли ліз минулої ночі на стіну, був не зовсім собою… то ким ти був і чому?
Річард здригнувся. Якийсь час усі мовчали.
– Яке це має відношення до фокусів зі зникненням? – зрештою спитав він.
– Саме для того, щоб з'ясувати це, ми маємо поїхати в Кембридж.
– Але чому ти такий впевнений?..
– Мене це непокоїть, – сказав Дірк, і його погляд став важким і похмурим. Як для балакуна, він раптом став говорити напрочуд неохоче. Він продовжив: – Мене дуже непокоїть, коли я з'ясовую, що я щось знаю, але не знаю, чому я це знаю. Можливо, це та сама інстинктивна обробка даних, що дозволяє спіймати м'яч мало не раніше, ніж побачив його. Можливо, це той глибший і менш зрозумілий інстинкт, що підказує, що на тебе хтось дивиться. Для мого інтелекту є великою образою те, що ті самі речі, через які я зневажаю довірливих людей, відбуваються зі мною. Ти пам'ятаєш те… нещастя, що пов'язане з екзаменаційними питаннями?
Він раптом став засмученим і виснаженим. Щоб продовжити говорити, йому довелося зібратися з силами. Він сказав:
– Уміння скласти два та два й раптом видати "чотири" – це одне. Уміння додати до квадратного кореня з п'ятисот тридцяти дев'яти цілих семи десятих косинус двадцяти шести цілих і чотириста тридцяти трьох тисячних і видати… правильний результат – це зовсім інше. І я… дозволь мені навести приклад.
Він зосереджено нахилився вперед.
– Минулої ночі я бачив, як ти заліз у цю квартиру. Я знав, що щось не так. Сьогодні я дізнався від тебе все, що ти знав про події минулої ночі, і як наслідок уже зараз, скориставшись лише своїм інтелектом, я розкрив, можливо, найбільший з усіх секретів цієї планети. Я клянусь тобі, це правда і я можу це довести. Ти маєш вірити мені, коли я кажу, що я знаю. Я знаю, що десь є щось жахливе, безнадійно та страшенно неправильне, і ми мусимо знайти його. Тепер ти поїдеш зі мною в Кембридж?
Річард мовчки кивнув.
– Добре, – сказав Дірк. – Що це? – додав він, указуючи на тарілку Річарда.
– Маринований оселедець. Хочеш?
– Ні, дякую, – сказав Дірк, підводячись і защібуючи пряжку плаща. – У моєму словнику, – додав він, прямуючи до дверей і тягнучи з собою Річарда, – немає слова "оселедець". Доброго вам дня, пані Вей, побажайте нам удачі.
РОЗДІЛ 25
Прогуркотів грім і почалася одна з тих нескінченних щільних мряк з північного сходу, що мала звичку супроводжували так багато вирішальних подій цього світу.
Щоб захиститися від непогоди, Дірк розгорнув комір свого шкіряного плаща, але ніщо не могло охолодити його демонічну енергію. Вони з Річардом наближалися до великої брами дванадцятого сторіччя.
– Коледж святого Цедда, Кембридж, – оголосив він, дивлячись на неї вперше за вісім років. – Заснований якогось там року кимось, кого я забув, на честь когось іншого, чиє ім'я наразі відсутнє в моїй пам'яті.
– Святого Цедда? – підказав Річард.
– Знаєш, напевно, ти маєш рацію. Один з нудніших нортумбріанських святих. Його брат Чед був ще нудніший. На його честь є собор у Бірмігемі, якщо ти мене розумієш. А, Білле, як я радий знову вас бачити! – додав він, вітаючи воротаря, що саме цієї миті теж заходив до Коледжу.
Воротар озирнувся.
– Пане Челлі, вітаю вас із поверненням! Шкода, що ви тоді потрапили в халепу. Сподіваюся, що все вже минуло.
– Минуло, Білле, минуло. Тепер я процвітаю. А пані Робертс? Як вона? У неї досі проблеми з ногою?
– Ні, після ампутації з ногою вже немає проблем. Дякую, що спитали, пане. Суто між нами, пане, я б погодився, якби ампутували її саму, а мені залишили ногу. У мене є для неї чудове місце на камінній полиці, але маємо що маємо – треба миритися з тим, що є.
– Пане Мак-Дафф! – додав він, коротко киваючи Річардові. – О, щодо того коня, про якого ви питалися вчора. Боюсь, нам довелося його вивезти. Професорові Хронотісу було з ним незручно.
– Я лише цікавився, гм, Білле, – сказав Річард. – Сподіваюсь, він не завдав вам клопоту.
– Мені ніщо не може завдати клопоту, пане, якщо воно не в платті. Коли молоді чоловіки носять плаття – цього я не переношу.