– Я маю підозру, що ваша проблема, – сказав він, – полягає в тому, що у вас забагато канцелярських скріпок у носі.
Річард вирячив очі.
– Дозвольте вам показати, – сказав Редж, нахилився через стіл і витягнув з Річардового носа ланцюжок з одинадцяти канцелярських скріпок і маленького гумового лебедя.
– А, ось справжня проблема, – сказав він, демонструючи лебедя. – Знаєте, їх кладуть у пакети з крупою, і проблемам від них нема числа. Що ж, я радий, що ми з вами поговорили, мій любий друже. Якщо знову матимете такі проблеми, звертайтеся до мене, не вагайтеся.
Річард, звісно, ніколи більше не звертався.
Річард подивився навколо, щоб перевірити, чи не було тут ще когось, кого він пам'ятав з часів свого навчання.
Через два місця ліворуч сидів професор, який був деканом факультету англійської мови, і який не виявив жодної ознаки впізнання колишнього студента. Це було зовсім не дивно, бо Річард старанно уникав його впродовж тих трьох років, що вчився тут, іноді навіть відрощуючи бороду та вдаючи себе кимось іншим.
Поруч із ним був чоловік, ім'я якого Річард не знав.
Взагалі-то, його не знав ніхто. Він був худий, схожий на мишу та мав дивовижний довгий кістлявий ніс – реально довгий і кістлявий. Взагалі-то, ніс був схожий на той кіль, за допомогою якого австралійці в 1983 році виграли американську регату, і про цю схожість того року багато говорили, хоча й, звісно, поза очі. Просто в очі йому ніхто ніколи нічого не казав.
Ніхто.
Ніколи.
Зустрівши його вперше, всі були настільки вражені та збентежені його носом, що не могли й слова сказати, а другий раз був ще гірший через спогади про перший, і так далі. Минали роки, загалом сімнадцять. Увесь цей час він був наче в коконі суцільного мовчання. У залі серед слуг уже давно стало звичкою ставити обабіч від нього додаткові сіль, перець і гірчицю, бо ніхто не міг попросити їх у нього, а попросити їх у того, хто сидів за ним, було не тільки неввічливо, але й неможливо, бо ніс заважав.
Ще однією його рисою була дивна послідовність жестів, які він робив і регулярно повторював упродовж вечері. А саме, він постукував по порядку по пальцях лівої руки, а потім по одному з пальців правої. Час від часу він постукував по іншій частині свого тіла – по суглобу на пальці, по ліктю або по коліну. Коли він був змушений припинити це (наприклад, коли він їв) він починав натомість кліпати очима та час від часу кивати головою. Ніхто, звісно, ніколи не наважувався спитати його, навіщо він це робить, хоча всіх розбирала цікавість.
Хто сидів за ним, Річардові не було видно.
В іншому напрямку відразу за смертним ворогом Реджа сидів Воткін, професор античної культури, людина надзвичайно суха та дивакувата. Його важкі окуляри були схожі на два великі скляні куби, всередині яких жили, наче золоті рибки, очі. Ніс у нього був досить прямий і звичайний, але нижче нього була така сама борода, як у Клінта Іствуда. Його погляд кружляв навколо столу: він вибирав, з ким сьогодні розмовлятиме. Він думав був, що його здобиччю стане один з гостей, недавно призначений голова Радіо ВВС-3, який сидів навпроти, але на жаль, того вже вполювали музичний керівник коледжу та професор філософії. Ці двоє пояснювали знесиленому чоловікові, що фраза "забагато Моцарта" була, якщо зважити на всі можливі значення цих слів, виразом, що заперечував сам собі, і таким чином будь-яке речення, що містить таку фразу, є безглуздим і, як наслідок, не може бути висунуте як аргумент при обговоренні програми радіомовлення. Бідолаха вже починав стискати свої столові прибори занадто сильно. Його погляд відчайдушно шукав допомоги та припустився помилки, перетнувшись з поглядом Воткіна.
– Добрий вечір, – чарівно посміхнувся Воткін, дуже дружньо кивнувши, а потім втупивши свій погляд у тарілку з супом, яку йому щойно принесли й від якої він нізащо не дозволить собі відволіктися. Поки що. Нехай той чоловік ще трохи постраждає. Він хотів, щоб порятунок був вартий хоча б кількох виступів на радіо.
За Воткіним Річард раптово виявив джерело тихого дівчачого хихотіння, що пролунало у відповідь на фокус Реджа. Дивовижно, але це була маленька дівчинка. Їй було приблизно вісім років, у неї було біляве волосся й похмурий вигляд. Вона сиділа й час від часу роздратовано копала ногою по ніжці стола.
– Хто це? – здивовано спитав Річард Реджа.
– Де хто? – здивовано запитав Редж Річарда.
Річард обережно нахилив палець у напрямку дівчинки.
– Дівчинка, – прошепотів він, – дуже маленька дівчинка. Це що, нова професорка математики?
Редж подивився на неї.
– Ви знаєте, – вражено сказав він, – я не маю жодної гадки. Ніколи нічого такого не бачив. Яка чудасія.
Цієї миті задачу розв'язав чоловік з радіо, який раптово звільнився з подвійної хватки двох своїх сусідів і сказав дівчинці припинити бити по столу.
Вона припинила копати ніжку й почала натомість із подвоєною силою копати повітря. Коли він сказав їй спробувати отримувати задоволення, вона копнула його. Це привнесло в її сумний вечір проблиск радості, який, втім, тривав недовго. Її батько коротко поділився з присутніми за столом своїми почуттями до няньок, які підводять людей, але ніхто з присутніх розмову на цю тему підтримати не міг.
– Велика серія програм, присвячених Букстегуде[3], – завершував свою промову музичний керівник, – звісно, мала вийти вже дуже давно. Я певний, що ви за першої ж нагоди спробуєте виправити цю помилку.
– О, гм, так, – відповів батько дівчинки, проливши суп, – гм… тобто… це ж не той самий, що Глюк?
Дівчинка знову копнула ногою ніжку стола. Коли її батько суворо глянув на неї, вона нахилила голову й самими губами спитала його.
– Не зараз, – наполегливим тоном, якомога тихіше відповів він їй.
– А коли?
– Пізніше. Можливо. Пізніше побачимо.
Вона похмуро горбилася на своєму стільці.
– Ти завжди кажеш "пізніше", – промовила губами вона.
– Бідолашна дитина, – пробурмотів Редж. – За цим столом немає жодного професора, який би в глибині душі не почувався так само. О, дякую, – принесли суп, відволікши його та Річардову увагу.
– То розкажіть-но мені, – сказав Редж після того, як вони обоє покуштували по дві ложки супу та незалежно один від одного прийшли до висновку, що фурор цей смак не зробить, – чим ви займалися, друже? Чимось пов'язаним з комп'ютерами, як я розумію, та ще й з музикою? Здається, тут ви вивчали англійську; втім, наскільки я розумію, лише коли знаходили на це час, – він багатозначно подивився на Річарда поверх ложки з супом. – Зачекайте-но, – перебив він навіть ще до того, як Річард почав говорити, – якщо я не помиляюсь, у вас, коли ви тут навчалися, був якийсь комп'ютер? Коли ж це було? У 1977-ому?