— Чом це ви, мамо, нічого не їсте? Дивіться, як ми тріскаємо! Ще поїмо все, а ви зостанетесь голодні, — сказала Галя з дитячим спочуванням до матері.
— Їж, серце, їж, а за мене не клопочись. Я вже теперечки піклуватимусь собою сама, бо тебе вже не буде в нашій хаті, — одповіла Олександра Остапівна й легенько зітхнула.
— Ой, їж, стара, бо незабаром і качка полине з стола в небеса, куди вже полетіла ковбаса, — жартував Масюк.
— Не бійсь, не ляжу спати голодна, — обізвалась Масючка і взяла при тих словах качину кульшу в руки.
Але їжа зовсім не йшла їй на думку. Вона поклала скибку паляниці на стіл, покинула й качину кульшу й знов задумалась, втупивши смутні очі в веселий вид своєї єдиниці. І знов їй здалось, неначе усі десь зникли з очей, повиходили з хати.
— Чи це ви, Олександре Остапівно, вже й зажурились? — крикнула Ликерія Петрівна. — Та так зарані! Передніше хоч одговійтесь, а тоді вже журитиметесь, скільки схочете, бо журиться та вдаватись в тугу — це один з семи смертельних гріхів.
— А ви й досі не забулись, скільки тих смертельних гріхів? — спитав Радюк.
— Авжеж, не забулась! Ще б пак забулась! Я не з роду забудьків. Як вивчила напам'ять в граматці усі гріхи, то й досі пам'ятаю од слова до слова, — сказала панія Висока.
— А я зроду забудливий і через це їх геть дочиста усі позабував, — сказав Радюк.
— Бо то ви. То-то й ба? В вас, в молодих, теперечки й граматка, і всі смертельні гріхи повиходили з моди, — говорила Ликерія Петрівна на здогад буряків, коли було треба моркви, — в вас все не по-давньому, а по-новому. Це якась погана поведенція пішла в вас.
— Та це ти, стара, вже, певно, почала спасатись. Еге. так? Згадала, мабуть, за столом, що приїхала в Київ не ковбаси їсти та перцівку пити, а на прощу, щоб спасать .душу. Може, ще тутечки й десь пристанеш до монастиря та й додому не вернешся? — жартував Масюк.
Але ті усі жарти одскакували од материного серця, як горох од стіни.
Вона нічого не їла й сиділа мовчки за столом.
Попоївши всмак, Галя й Ликерія Петрівна кинулись прибирать з стола. Віник панії Високої й справді став у пригоді.
Проворна Ликерія Петрівна побігла в свій номер, принесла віник і зараз замела крихти під столом.
— Тепер, любий зятю, навідаймось лишень до коней та оглядьмо, чи заклали за драбини сіно. Видаймо коням обрік та нагодуймо наймитів, — сказав Масюк.
— Потривайте лиш трошки! Ось і я піду з вами, бо я ж сама собі й офіцерша, й офіцер! — гукнула Ликерія Петрівна, ставлячи віник у куточок коло грубки. — Ось я зараз побіжу в свій номер та одсиплю в припіл оброку коням.
— Та нате вам оцей кошик на обрік! — сказала Галя. — Де ж таки в припіл!
— Є в мене й торбинка на обрік. Це я, бачте, жартую, — сказала панія Висока, вискакуючи з номера.
В номері зосталась мати з дочкою.
В хаті стало тихо, ще якось мертвіше й тихіше після жартів та гармидеру.
— Оце ти, моя дитино, тепер вже неначе одрізана скибка. Мені доведеться самій сумувати та смуткувати в своїх покоях, — сказала Олександра Остапівна до дочки.
— От і одкраяна скибка! Одкраяна, та не зовсім-таки навіки. І ту скибку ви вкинули не старцеві ж у торбу, — обізвалась Галя.
— Вкинула в торбу такому старцеві, якого дай боже усякому. Це правда, — сказала мати, — а все-таки він тебе одібрав од мене, неначе викрав з дому найдорожче добро. Буде мені сумно без тебе в хаті, — говорила мати крізь сльози й крадькома од дочки втерла сльозу.
— Не журіться, мамо! Ми з Павлом часто одвідуватимемо вас. Ще й остогиднемо, як присурганимось до вас та навеземо вам маленьких пискунів, — сказала Галя всмішки.
— Я забрала б твоїх писклят собі в хату та й не пустила б їх додому, бо й своїх пискунів в мене було не гурт-то, — сказала мати, оглядаючи й впорядковуючи поодчинені чемодани.
Незабаром в коридорі застукотіла неначе череда. Хазяїни вертались з Ликерією Петрівною, а за ними тупотіли наймити.
Масюк дав наймитам по чарці. Масючка покришила добру четвертину сала, одкраяла хліба й дала повечерять.
— Та глядіть мені шорок та віжок! Чуєте! підкладігь, про мене, собі під голови, щоб були вдома та не помандрували на точок.
Незабаром усі замовкли й почали позіхать. Усі якось ущухли одразу. Розмова якось не йшла.
— Час би хоч і спать. Дорога — не приятель, а ворог, хоч і не лютий: набила добре боки, — сказав Масюк, позіхаючи на два зводи.
І незабаром в номерах затихло. Радюк з Галею вийшли до свого номера. Масючці чогось здалось, що Галя пішла і вже більше до неї не вернеться. Вона тихенько заплакала. Якесь неприємне почуття, якась навіть досада на зятя заворушилась в душі в старої матері, їй здалось, що зять одбив та одняв од неї дочку силоміць.
Світло погасло. Масюк як впав на ліжко, так одразу й захріп. Все по номерах затихло й замерло. Одна мати довго ще не спала та перекидалась з боку на бік. І жаль за дочкою, і хазяйські справи та клопоти, і Галине придане, ще не скуплене, — все це довго не давало їй спагь.
"Чи не забулась я часом чогось для Галі в хуторі? Чи все плаття її позабирала? А чого то ще треба накупи гь в Києві для неї на нове хазяйство? ножів і тарілок, і мебіль, нові скатерті і..." — дума за думою находили й одходили, як хмара на небі. І вже перед світом стара мати заснула, спинившись думкою на скатерках, втомлена й дорогою, і смутком, і материнським почуванням своєї доброї м'якої вдачі, і своїм материнським клопотом.
Другого дня старі посхоплювались з постелі раненько. Мати збудила й Галю.
Вони понадівали чорне убрання й налагодились їхать в лавру, щоб натщесерце побувать в пещерах й вислухати службу божу, бо другого дня думали одговіться в Михайлівському монастирі. Усі похапцем вбирались та чепурились коло загидженого дзеркала, що показувало лице або навскоси, неначе звернуге з в'язів, або робило з лиця не то гарбуз, не то головку капусти.
— А чом же це, Павле Антоновичу, ви не хапаєтесь і не вбираєтесь в шори-вбори та в наритники? — спитала Ликерія Петрівна в Радюка.
— Я й не думаю натягать на себе шори та наритники, бо не поїду в лавру, — сказав Радюк.
— От і недурно ви позабували граматку і в граматці всі сім гріхів смертельних. Якби це ви поїхали в пещери, то, може б, і граматку пригадали, — сказала з легеньким докором панія Висока.