Всі в залі встали перед ними. Все зашуміло, а як вони сіли на канапі, поруч з хазяйкою, в залі разом стишилось, неначе всі готувались слухать якогось оракула.
Степанида Сидорівна підвела до Турманші Радюка й порекомендувала його. Він почував, що то велика честь задля його, бо Турманша осідлала сухого, як ключка, носа своїми окулярами, задерла голову й роздивлялась на його, наче на картину. А її сестра маркіза й собі осідлала таку саму провансальську ключку своїм пенсне й почала роздивляться на Радюка. Надивившись на його, вони засміялись дуже ввічливо. То був знак, що Радюк був вартий високої уваги. Одначе така висока честь дуже не сподобалась Радюкові. Він бачив, що його вивели на розглядини перед якимись маркізами.
Радюк мусив сісти перед столом проти Турманші. Попліч з ним сиділа Степанида Сидорівна, свята та божа; бо здавалось, що вона так і вскочила б в очі Турманші.
За матір'ю, неначе під крилом її, сиділа, пригорнувшись, Ольга.
Всі мовчали. Турманша все кашляла сухим модним кашлем і неначе казала: "Ой, рятуйте! От-от умру в цім поганенькім домку, між якимись поганенькими провінціалами".
Розпитавши одно другого про здоров'я, всі так і звернули на погоду. І Турманша, і філософ так розвивали ту тему, неначе в їй було спасіння цілої Європи. Розмова все обривалась. Маркізи неначе привезли з собою під полою нудьгу та й випустили там серед зали. Всі сиділи поважно, позгортавши руки, й мовчали. Дехто промовляв слівце, але воно якось зараз замирало.
Радюка брала досада, що якась стара ключка зігнала веселість і позатулювала всім роти. Він навіть розсердився й наваживсь розмовлять.
"Певно, щось невисоке, а любить бундючиться", — подумав Радюк і сміливо почав розпитувать Турманшу про інститут: чи багато там інституток, чи добре стоїть там наука, чи дорого коштує виховання кожної інститутки.
— О! в нас в інституті дуже дорого коштує виховання: трохи не півтисячі карбованців за душу. Наш інститут задля благородних і заможних.
— Ой, як дорого! На такі гроші можна б викохать п'ятеро дітей не дуже благородних, — сказав Радюк.
— Зате ж ми даємо інституткам все-все: і науку, і добру харч, і розкішну обставу. В нас наука трохи дорога, але ніхто нігде не знайде такої догоди, як у нас в інституті.
— А мені здається, що для науки й для людей було б лучче й догідніше, якби наука була не така дорога. Мені здається, що для науки не потрібно розкішної мебелі, розкішних зал, а потрібно чогось зовсім іншого, — сказав Радюк не дуже ласкавим тоном, бо він був злий на інститут за Ольгу. Радюк мав звичай прямо говорить правду й не притакувать нікому.
— Для простіших дітей, може, й не потрібно такої обстави й дорогого виховання, але благородних батьків діти зовсім що інше! — сказала Турман. — Що годиться для дітей бідного урядовця або там міщанина, те не годиться зовсім для дітей панів значніших і заможних.
Радюка почала брать злість. Він почервонів.
— Я сам людина середньої, навіть не самої нижчої верстви, але мені здається, що нам треба жінок не таких, котрі не хотять і за холодну воду взяться і вчились не справдешньої науки, що розвиває паннів нарівні з нами. Мої товариші поженились на інститутках. Але я бачу, що просвіти в їх нема; ще й до того голови їх напхані рутиною та французькими романами.
Турман ще зроду не чула такої шорсткої розмови, бо звикла слухать тільки хвальбу своєму ділу. Такі речі здались їй дуже неделікатними. Вона замовкла й спустила очі додолу. Те ж саме зробила й її сестра. Обидві вони були дуже зобижені. Турман хотіла змінить розмову. Вона осідлала свою ключку й почала поглядать на Радюка.
— Вибачайте, що я вас спитаю... Ви часом не з черкесів? — спитала Турман в Радюка.
— Я полтавський черкес, — одказав Радюк, сміючись.
— Скажіть! А я мала вас за черкеса, дивлячись на ваш профіль. В мого дядька, римського посла, був один урядовець з черкесів, достоту такий, як ви! Я глянула на вас та й його згадала.
— Ні! не маю честі буть черкесом, — сказав Радюк. і знов усе повертав розмову на покинуту тему.
— Мені здається, що для жінок треба таких самих шкіл, як і для нас. Нам не треба таких жінок графинь! Нам не треба княгинь! Навіщо вони здалися нам? Чи для того, щоб вони тільки позіровали в театральних ложах і розсипали тисячі карбованців з нашої кишені? Женщина не квітка в теплиці, котрою ми тільки повинні тішиться! Женщина не зірка на небі, котру ми тільки повинні поетизувать, складати про неї вірші. І той не добрий чоловік, що сіє та плодить таких графинь та княгинь.
Радюк прийшов в пафос і заговорив по-своєму: і одкрито, і сміливо, не вважаючи ні на кого. В його очі блиснули, може, й так, як у черкеса. Турман і маркіза здивувались. Вони вперше на віку чули, що їм в вічі таке говорять. Хазяйка так само побачила, що діло діється дуже не по-інститутському, і почала заминать розмову.
— А я з вами не згоджуюсь, — промовила Степанида Сидорівна, — наша дорога мадам Турман так багато добра зробила задля наших дочок, що ваша думка та гадка про інститут зовсім нічого не варта. Ви розносите цивілізацію з центру на країну, — сказала вона, обертаючись до Турман і промовляючи слово в слово ті слова Турманші, котрі колись вона чула і котрі вона добре пам'ятала.
Турман так закашлялась, що вийняла хусточку й прикрила нею рот, неначе звідтіль от-от мала потекти кров потьоками.
"Це якийсь дракон революції! Це якийсь варвар країни!" — подумала Турманша й почала жалкувать за Ольгою. Щоб заспокоїть трохи Радюка й підійти під його погляд, Турман почала розказувать про петербурзьких вчених і поетів, неначебто вона й справді родалась з ними. Вона згадала про літературні вечори, про публічні лекції і вела розмову зовсім тогочасну й ніби ліберальну.
Гур! гур! гур! щось загуркотіло попід вікнами й стихло. То підкотилась карета під Дашковичів дім і стала. Всі в залі знов заворушились.
— Хто приїхав? Хто приїхав? — почулось в залі. — Ректор академії, єпископ! митрополит! — одказували деякі гості. Хазяїн ухопив свічку й пішов стрічать гостя аж до дверей. Воздвиженський забігав по залі, вхопив здорового канделябра й протовпом побіг і собі. Двері в залу одчинились, і туди ввійшов старий архімандрит. На його грудях залиснів архімандричий хрест, і потім заблищало його повне лице з чудовою довгою бородою. Зараз за ним увійшов у залу тодішній кафедральний протоєрей, тонкий, високий, кандибастий, з високою камилавкою на голові. Всі дами в залі встали, підійшли до архімандрита за благословенням і поцілували його в руку. Він сам підступив до Турманші й подав їй руку. Все в залі зашелестіло. Воздвиженський тупцяв коло його. Хазяїн попросив нових гостей до гостинної, далі за залою. Духовні особи пішли туди й посідали окроми од гостей і більше не виходили до зали, де панувала спокуса миру. Хазяйка взяла попід руки Турманшу й повела її до тієї самої гостинної. За нею побігла граціозно й маркіза, вдаючи з себе молоду лісову лань. Вся та компанія зашуміла шовком, пересунулась через залу й сховалась за другими дверима. В залі зосталась публіка молодша й нижча чинами, зостались самі "козлища".