Не знаходячи причини навідаться до Дашковичів, він не пішов до їх того дня. Але другого дня й причина знайшлась: вийшла нова книжка журналу, де була нова повість, що наробила тоді такого галасу в громадянстві. Радюк ухопив книжку й прожогом побіг до Дашковичів. Новий світ в його серці так світив і грів! Він забажав, щоб той світ зостався в йому на все живоття і не згасав до домовини! його життя вже так добре складалось! Він був такий певний в своїй матеріальній фортуні. А яким щастям надарила його Ольга самими очами!
Тим часом у Дашковичів, після того вечора, як був у їх Радюк, була зовсім інша сцена. Вставши вранці другого дня, Ольга спитала в матері: "Чи не знаєте, мамо, якої української пісні? Ви б мене навчили?"
— А я оце тільки що хотіла тобі те саме казать. Чи бачила вчора, яка тепер наша молоднеча? Треба б тобі навчиться співать українських пісень. Тепер пішла така поведенція. Як підемо в магазини, то коли б не забуться купить будлі-який збірник українських пісень.
— Коли ж то ми підемо? Я б хотіла зараз вивчиться якої-небудь, хоч одної.
— Бач, як припало! — сказала Степанида Сидорівна, пригадавши гарного молодого Радюка. — Колись я співала й на гітарі грала, а тепер, мабуть, усе позабувала. А принеси лиш гітару! може, й згадаю дещо.
Ольга ледве знайшла десь закинуту гітару й принесла матері. На гітарі теліпалась одним одна струна. Треба було посилать в магазин за струнами. Ольгу брала нетерплячка: вона вже починала сердиться. Тимчасом, поки принесли струни, в світлицю вступила Марта Сидорівна з Катериною.
— Чи не пригадаєш, сестро, яких українських пісень? Моя Катерина оце причепилась, щоб я її вивчила, а я, як на тогеж, геть дочиста позабувала, — казала Марта Сидорівна.
Степанида Сидорівна тим часом начепила струни й почала незручними пальцями брать акорди й співать пісню. Вона почала кілька слів і спинилась, бо зовсім забула.
— Пригадай-бо й ти, сестро, словаї — попросила вона Марту Сидорівну.
Марта Сидорівна нагадала кілька куплетів, і вони вдвох почали співать .в унісон "Котилися вози з гори", їх голоси були такі сипкі й хрипкі, що молоді дочки почали сміятись.
— Чи не пам'ятаєте якої іншої? Ця дуже швидка, — сказала Ольга.
Марта й Степанида почали перебирать пісні, які пам'ятали, і знов затягли сипкими голосами, їх голоси були такі, що Дашкович в своєму кабінеті, закопаний в Гегелеву філософію, вийшов до зали й спитав всмішки.
— Чи не налетіли часом в вікна галки? — сказав він, оглядаючи світлицю.
— Та це ми так співаємо пісень! — сказала Степанида Сидорівна, сміючись.
— А я думав, що ворони! Ой, не співайте лучче! Нехай вже дочки співають, — сказав професор і пішов знов до свого кабінету.
Одначе всі переспівані пісні не сподобались молодим паннам, бо всі були козачки до танців.
— Як уміємо, так і піємо! Коли цих не хочете вчиться, то де ж ми вам достанемо кращих? — сказала Степанида Сидорівна.
— Може, тато знає? — сказала Ольга і вже хотіла бігти до дверей.
— Мабуть, стільки, скільки й мама! — одказала їй Марта Сидорівна.
— А поклич, Ольго, куховарку! Вона часом співає дуже гарних пісень, — промовила Степанида.
Ольга, забувши на той час Турманшу й інститут, побігла в пекарню й прикликала куховарку, котра ввійшла в залу з позакачуваними рукавами і напеченим лицем.
— Ти, Палажко, співаєш дуже багато пісень. Заспівай нашим паннам якої-небудь гарної пісні! — промовила Степанида Сидорівна. — Вони хотять вивчиться.
— Оце! узяла б та отут і співала, неначе дурна дівка! — сказала Палажка, подумавши, що з неї глузують.
— Та ну-бо, не жартуй, коли тебе просять! — вже сердилась Степанида.
— Оце! їй-богу, якось ніяково! Якби пак в пекарні, то й співала б, — казала Палажка, затуляючись рукавом.
— Співай-бо, якої вмієш найкращої, — просила Ольга.
— Якої ж? Хіба оцієї: "Ой полину, полину — добувати талану!"
— Та не говори, а співай! Нам треба знать голос, — вже поважно казала Степанида.
Палажка мусила співать пісні, а Ольга записувала слова і вчила на фортеп'яні голос. Швидко потім обидві панни, підібравши акомпанемент, вчились співати пісню: "Ой полину, полину — добувати талану!" А тим часом в обох у їх була думка, що б то сказала начальниця інституту, якби вона досвідчилась, що вони вчаться мужицьких пісень од своєї куховарки!
Вже й пісня була готова. Ольга й Катерина швидко вивчили й співали її чисто по-українській, підбираючись під Палажчин спів. Другого дня Ольга тільки що встала вранці, зараз сіла за фортєп'ян і знов промовляла слова й голос тієї пісні.
Вона таки перемогла себе, бо вчила її для Радюка й думкою бажала, щоб він, а не хтось інший, її слухав. Вона його ждала, виглядала цілий день у вікно, не оступалась од вікна, оглядаючи кожного прохожого.
Надвечорй у вікні майнуло Радюкове лице. Ольга насилу всиділа на стільці. Вона бачила, як Радюк не то що увійшов, а ніби вскочив у хвіртку. Незчулась вона, як рипнули двері і Радюк вступив у світлицю й подав нову книжку журналу.
Мати зараз вийшла з кімнати, привіталась до Радюка дуже ласкаво, зараз навіть витягла з кабінету Дашковича й привела його в залу.
— Яка я рада, що ви принесли мені нову книжку! — промовила Ольга, і її очі так і сипали іскрами, так і світились промінням.
Радюк тепер тільки придивився добре до Ольжиного лиця, до очей, до брів. Лице було таке свіже й гарне, як та мрія, що так негадано ввечері ніби зацвіла квіткою й причарувала його серце і взрушила його душу.
"Боже мій! яка випещена краса! які чудові оксамитові брови, які променясті очі!" — подумав Радюк і почутив, що таких очей, такої краси лиця він ще не бачив. Розмовляючи з Радюком, Ольга бистро кидала на його очима, а потім помалу спускала їх додолу. Радюк ледве видержував магічну силу тих очей. А Ользі так хотілося сісти за рояль і заспівать української пісні! Вона встала, перейшла залу проз самий рояль, потім стала коло рояля, і поклавши два пальці на клавіші, зачепила дві струни, котрі стиха задзвеніли і поти дзвеніли, поки вона стояла й держала руку на клавішах.
— Заграйте, будьте ласкаві! — насмілився Радюк, нарешті, попросить її, і сам став коло рояля.