Раптом Емма підвела голову, сіла, потім підбігла до матері й прошепотіла щось їй на вухо. Бела притримала її, поцілувала в щоку: треба почекати.
— Як ти гадаєш, це піде на телебаченні?
— Що саме?..
— Ну, цей Барт. Те, що ти мені розповідала.
— Я думала, це треба лише читати.
— Тебе не цікавить? Накидати ідею… тобто, якщо ці знаки не всі словесні, може, їх пощастило б проілюструвати.
Кетрін кинула на нього швидкий погляд. Він, схиливши довговолосу пісочну голову, намагався наколоти на свою стеблину якусь комаху. Кетрін озирнулася на Белу. Та обіймала Емму, на губах — м'яка посмішка, наче смертний вирок.
— Який з мене фахівець? Ніякісінький. Є сотні людей…
Піднявши голову, Пітер всміхнувся:
— Хай фахівці пишуть свої ідіотські сценарії. З ними можна звіритись або ще взяти інтерв'ю. А я б з більшою радістю взяв людину, яка знає основне, яка мусила сама для себе в усьому розібратися.
Бела уточнила:
— Тобі пропонують роботу.
Кетрін запанікувала:
— Але ж я…
Пітер перебив:
— Серйозно. Якщо схочеш, приходь, ми з тобою це обговоримо. Як тільки повернешся до Лондона. — Він щось намацав у задній кишені. — Й скажи, як називається та книжка нарисів.
— "Мітологія". — Кетрін повторила назву з англійською вимовою.
Пітер занотував це собі в записничку, Кетрін іще раз глипнула на Белу, яка мала глузливий і начебто потішений вигляд (а втім, її не розбереш), а потім — знову на Пітера.
— Я, їй-богу, не можу. Ніколи в житті не писала сценаріїв.
— Сценаристами в нас хоч греблю гати. З цим жодних проблем.
— Який жах, коли так говорять про цих бідаків, — сказала Бела, а відтак ліниво додала: — Та й взагалі про людей.
Сука.
— Мені шкода. Але я…
Пітер сховав нотатник і знизав плечима.
— Якщо передумаєш…
— Ні, слово чести, не передумаю,
Пітер розвів руками, а Кетрін глянула на Белу, даючи тій зрозуміти, що вона принаймні частково була причиною відмови. Та Белу не проб'єш. Вона підштовхнула Емму:
— Тепер можна,
Емма нерішуче підійшла до Кетрін, схилилася й щось прошепотіла тітці на вухо.
— Просто зараз?
Дівчисько кивнуло.
— Еммо, я не знаю, чи в мене вийде.
— Вийде, коли захочеш. — Емма додала; — Як минулого літа.
— Я давно не розповідала.
Втрутилася Бела:
— Вона знає секретне місце. Тебе ніхто не підслухає.
— Воно таке гарне. І знаєш, яке секретне!
— Тільки ми удвох?
Дівчинка кивнула дуже промовисто. Потім шепнула:
— Поки Кандіда не прокинулась.
Кетрін посміхнулась:
— Ну, гаразд.
— Ходім. Мерщій.
Кетрін простягла руку по свою грецьку торбинку, відтак узяла Емму за руку. Дівча повело тітку за дерево і далі стежкою, якою вони прийшли. Пітер стежив за їхнім зникненням, потім швидко глипнув на Белу й потупив зір:
— Боюся, буде перебільшенням сказати, що я мав шалений успіх.
— Господи, чого ти цим клопочешся! Вона зараз — самі колючки. Ти запропонував, і то було з твого боку дуже мило.
— Вона повернеться до…
— Думаю — так. Коли змириться з тим, що трапилось.
— Який жах, — сказав Пітер.
— Мені здається, минуло замало часу.
— Так, звичайно.
Пол почав тихенько хропти.
Бела буркнула:
— От п'яна тварюка.
Пітер посміхнувся, за хвилину мовив:
— Я чув, залишилася ще сила матеріалу. Пол казав.
— Так. Вони сподіваються, що вистачить на заключну книгу.
— Жах. — Пітер потряс головою. — Така людина. Така людина.
— Таким завжди найлегше допекти, правда ж?
Пітер кивнув, а за хвильку знов потряс головою. Але тепер він озирнувся на розпростерту Саллі, потім — униз, на свого сина.
— Ну, добре. Настала черга моїх славнозвісних батьківських обов'язків, які так нечасто доводиться справляти.
Він ривком зіпнувся на коліна, встав, послав Белі поцілунок (ленч — найвищий клас) і зійшов до Тома, який будував свою греблю.
— Ого, Томе, оце так будівництво!
Пол хропів. Бела заплющила очі й замріялася про одного знайомого, якого прагнула, але з невідомих причин так ніколи з ним і не переспала.
***
"Секретне" місце виявилось не дуже далеко, довелось лише трохи піднятися вгору зі стежки до заблуканого валуна, що лежав окремо від решти стада. За ним у чагарнику ховався видолинок, непомітний, кам'янистий і залитий сонцем схил, де росли стокротки, блакитна в'юнка шавлія, конюшина та самотній кущик червоного маку.
— Еммо, як тут чудово!
— Як ти думаєш, нас не знайдуть?
— Коли будемо тихо, не знайдуть. Сядьмо он там, під деревцем. — Кетрін сіла, а дитина нетерпляче чипіла навколішки обіч. — Знаєш що? Позбирай трохи квітки, а я придумаю казочку.
Емма підвелась:
— Будь-які квітки?
Кетрін кивнула головою, намацала в сумці сиґарети й запалила. Небога зійшла на дно виярка, але тут же подивилася вгору на тітку.
— Про принцесу?
— Авжеж.
Нічого не спадало на думку, навіть найпримітивнішої оповідки, лише спомин про останній, на гамуз розбитий острів. Добрість, але що, крім неї? Навіть якщо це стосується так само й Бели. І нічого, нічого, крім втечі. В дитинство, до неї, крихітної майбутньої жінки в жовтій сорочечці та білих шортах, яка заклопотано рве непокірні квітки, така слухняна, мовчазна, навіть голову не зведе, неначе вони грають у піжмурки. Це гра, а не прикиди. Мале біляве небожа, улюблениця, віра в невинність, ніжна шкірочка, відкопилені губки й щирі оченята; ти повинна любити її набагато щиріше, ніж любиш. Який поділ між малими дітьми та молодими дівчатами; ця Саллі — незграбна спроба грати несексуальну, карикатура на дбайливу няньку. Ось чому насправді заздриш Белі. Еволюція. Тільки не плакати, треба зосередитись.
Якби ж то. Якби ж то. Якби ж то. Якби ж то. Якби ж то…
— Ти вже, Кет?
— Майже.
— А я ще ні.
— Ну, йди вже до мене.
І дитина побралася нагору, долаючи кілька ярдів, що відділяли її від тітоньки, яка сиділа під терниною; Емма знову впала поряд навколішки й простягла квіти.
— Які гарні!
— Оці голубі страшенно противні. Не рвуться.
— Ну дарма.
Емма покрутила в руках нерозквітлу стокротку, на мить звела очі на тітку:
— Не люблю, коли ти журишся.
— Я теж не люблю, Еммо. Та інколи нічого більше не лишається.
Дівча розглядало свій квітчастий віник.
— То не велика важниця, коли ти не придумаєш казки… Не дуже велика.
— Середня важниця?
Емма кивнула, задоволена такою градацією. Запала напружена мовчанка, Кетрін пахкала сиґаретою.